– Куди зникає любов? – запитало маленьке щастя у свого батька.
– Вона помирає, – відповів батько. Люди, синку, не бережуть те, що мають. Просто не вміють любити!
Маленьке щастя задумалося:
“Ось виросту великим і стану допомагати людям!”
Йшли роки. Щастя підросло і стало великим. Воно пам’ятало про свою обіцянку і щодуху прагнуло допомагати людям, але люди його не чули. І поступово Щастя з великого почало перетворюватися на маленьке і чахле. Дуже воно злякалося, як би зовсім не зникнути, і відправилося в далеку дорогу, щоб знайти ліки від своєї недуги.
Довго йшло Щастя, не зустрічаючи нікого на своєму шляху, і стало йому зовсім погано. Зупинилося воно відпочити. Вибрало розлогі дерева і прилягло. Тільки задрімало, як почуло кроки, що наближаються. Відкрило очі і бачить: йде по лісу старезна баба вся в лахмітті, боса і з палицею. Кинулося щастя до неї:
– Сідайте. Ви, напевно, втомилися. Вам потрібно відпочити і підкріпитися.
У баби підкосилися ноги, і вона буквально звалилася в траву. Трохи відпочивши, мандрівниця розповіла Щастю свою історію:
– Прикро, коли тебе вважають такою старезною, а насправді ти така молода… і звуть мене Любов!
– Так це ви Любов?! – вигукнуло вражене Щастя. Але мені говорили, що любов – це найпрекрасніше з того, що є на світі!
Любов уважно поглянула на нього і запитала:
– А тебе як звуть?
– Щастя.
– Ось як? Мені теж говорили, що Щастя має бути прекрасним. І з цими словами вона дістала з свого лахміття дзеркало.
Щастя, поглянувши на своє віддзеркалення, голосно заплакало. Любов підсіла до нього і ніжно обійняла рукою.
– Що ж з нами зробили ці злі люди і доля? – схлипувало Щастя.
– Нічого, – говорила Любов, – Якщо ми будемо разом і станемо піклуватися один про одного, то швидко станемо молодими і прекрасними.
І ось під тим розлогим деревом Любов і Щастя уклали свій союз ніколи не розлучатися. З тих пір, якщо з чийогось життя іде Любов, разом з нею йде і Щастя, порізно їх не буває.
А люди до сих пір живуть і зрозуміти цього не можуть…
