Якщо ви завжди першим пишете або дзвоните тому, хто вам потрібен, а потім думаєте, чи потрібні ви цій людині? — є лише один спосіб дізнатися про відповідь.
Потрібно припинити ініціювати спілкування. Навіть якщо спокуса велика, якщо так і тягне написати, картинку надіслати, набрати номер і запитати: «Як справи?» — не робіть цього. Зупиніться.
Але тоді ця людина не зателефонує і не напише сама, вона ніколи так не робить! Не робить. Тому що це ви робите. І вона звикла. Вона прийняла цю модель спілкування. Ви робите перший хід, а вона другий.
І начебто ця людина рада дзвінку чи повідомленню. Начебто скучила. Начебто погоджується зустрітися. Але всередині вас є сумнів: чи потрібні ви? Ось і знайдіть сміливість отримати відповідь.
Якщо ви потрібні, людина зателефонує чи напише сама. Може, не одразу. Може, доведеться почекати та промучитися переживаннями.
Але якщо потрібні – вона зачекає звичного дзвінка чи повідомлення, а потім зробить крок назустріч. Може, надішле смайлик чи смішну картинку — але це вже крок.
Дайте відповідь теж картинкою. І ще зачекайте. І людина почне спілкування. Напише: “Як справи?” або ще щось.
А як не напише? Якщо не подзвонить?
Значить, не потрібні. Без вас чудово обходяться. Ви не включені в картину життя цієї людини. І виправдовувати її масою роботи чи сором’язливістю не треба. Вона не потребує вас. Це треба прийняти.
Це не катастрофа. Це привід замислитись. Якщо у вас є багато часу та багато сил, можна продовжувати писати та дзвонити першим. Але, швидше за все, із стосунків нічого не вийде. Вони так і тягнуться; ось у цьому форматі.
Це сумний спосіб, але іншого немає. Не ображаючись, не сварячися, треба припинити ініціювати спілкування і почекати. Якщо за місяць людина не написала і не подзвонила — ми не такі вже й цікаві.
І їй не має значення, як у нас справи.
Автор: Анна Кір’янова