Є люди, які навіть після роботи, і у вихідні, і у відпустці, загалом, завжди перебувають у якомусь рухливому стані. Від них в очах рябить. Не вміють вони, наприклад, просто валятись на пляжі, спостерігати за горизонтом.
У мене був професор в університеті, який про свою аспірантку (психотип «відмінниця») сказав:
— Я її боюся, вона така нелінива! Спокою не дає ні собі, ні мені.
Є люди, які навіть після роботи, і у вихідні, і у відпустці, загалом, завжди перебувають у якомусь рухливому стані. Від них в очах рябить. Не вміють вони, наприклад, просто валятися на пляжі, спостерігати за горизонтом… Ні, вони наймають катер, щоб о шостій ранку подалі від берега ловити спеціальну глибоководну рибу і потім смажити її на кухні готелю до жаху шеф-кухаря. А в обід вони вже їдуть оглядати якийсь замок чи пагорб, чи могилу знаменитого поета. Увечері – дискотека. А як же? Ми що, даремно приїхали, чи що? “Час треба проводити з користю” – їх девіз. У цьому незрозуміло, у чому вимірюється користь.
Сказати, що вони отримують задоволення від своєї скаженої активності? Найчастіше НІ. Просто вони не можуть зупинитися і вважають це великою гідністю. Мовляв, така я людина, все в справах, все в справах!
При цьому такі люди ще й не дають спокою нікому довкола. Особливо дістається дітям (не обов’язково їхнім власним).
— Ану марш із дивана, чого розлігся?
— Уже все зробив? Уроки письмові? А усні?
— І зібрав портфель (чи що там у тебе замість портфеля)?
— У кімнаті прибери тоді! Шкарпетки валяються.
— Може, хоч книжку якусь почитаєш?
— Тоді погуляти піди на повітря!
Дитина дивиться з переляком і іноді справді йде займатися чимось, з погляду дорослого, корисним. Потім знову намагається лягти. І тут ніби вже можна дати йому спокій, але ні. Прихильники діяльного ставлення до життя не виносять, коли «нічого не роблять». І знову, і знову кудись їх женуть чи ведуть, чи починають розповідати про сумні долі ледарів та двірників.
Думаєте, таким чином вони привчають дитину до праці? І вона слухає закиди й раптово розуміє: і справді, чого це я розлігся і як мені не соромно?
Ні, вона думає – як мене все це задовбало!
Але тут треба розуміти, що люди поводяться подібним чином не тому, що такі шкідливі народилися, а тому що їх так само ганяли власні батьки, а коли батьки їхніх батьків були дітьми, старші говорили чогось і гірше. Наприклад:
— Бач, канікули в нього! Ось у нас ніколи не було вільного часу! Ми працювали з 11 років. На зорі вставали курям корм дати, потім у корівник, і в поле… Ось і виросли міцними, працьовитими…
А ще ставили риторичні запитання:
— Як це, щоб у людини справ не було?
— Чи ти думаєш, хтось за тебе буде в житті щось робити?
Не дивно, і так склалося історично, що постійна судомна активність вважається нормою, добрим знаком і всіляко схвалюється соціумом.
Але життя змінилося, перебудувалося. І зараз справа не в тому, що наші пращури, пращури наших пращурів і пращури їхніх пращурів працювали не покладаючи рук заради прожитку і нам не можна відставати. Проблема в тому, що у багатьох з нас є ТРИВОГА. Велика і найчастіше незрозуміла.
Люди метушаться без видимої потреби та результатів тільки для того, щоб цю тривогу заглушити. Їм здається, що якщо вони зупиняться, щось трапиться, щось буде втрачено, катастрофа та кінець світу. Насправді, звичайно, нічого подібного і головою вони це розуміють, але голова тут нічим допомогти не може.
Не справляючись із занепокоєннями різного штибу і не вміючи залишатися з ними віч-на-віч, «тривожні» прагнуть надати сенс абсолютно будь-якій своїй дії. І якщо що роблять, то тільки з метою.
Гуляти, просто гуляти, прогулюватися заради задоволення – ніколи, хіба що по магазинах, чи сміття викинути, хліб купити, чи пожити культурне життя – сходити в кіно чи театр. І знову питання: а досягаючи своїх цілей, дрібних і великих, чи отримують вони задоволення? І знову – ні. Тривога так просто не відпускає, їм треба бігти далі. І тікання якраз і є симптомом і наслідок нездатності отримати задоволення від життя. Про те, що саме задоволення може бути метою, тривожні люди й чути не хочуть.
Люди, дозвольте собі полінуватися! Це не соромно, не шкідливо, і ніхто вас не лаятиме за незроблене домашнє завдання, ви ж дорослі. Відвикайте від життя в старомодному стилі «витягай мішки, вокзал іде». Хваліть себе не за ударну працю, а за гармонію із собою.
І будь ласка, дайте дитині ці дві години на день, про які я говорю на кожній лекції «про дітей». Для розвитку психіки і мозку в дитини має бути вільний час, дуже вільний. Обов’язково.
Як психолог ще раз: виграє не той, хто весь час тривожиться і метушиться, а той, хто спокійний, упевнений у собі та вміє концентруватися у потрібний момент.
Вчіться просто сидіти, лежати і ні про що не турбуватися, не думати, не страждати, не планувати, не вести нескінченні діалоги та монологи з кривдниками, не дивитися телевізор чи серіал у комп’ютері, не гортати журнал. Для досягнення багатьох речей у цьому житті спочатку потрібно байдикування. Увійти в стан байдикування, зловити його і продовжувати, продовжувати… Якщо не можете впоратися з тривогою самі, звертайтеся за допомогою до фахівців – психолога, психотерапевта, психіатра. Життя того варте.
Зрозумійте, ваше прізвище не Стаханов і вам не треба вкладати п’ятирічку в три роки. Вам би просто жити і жити наскільки можна з насолодою.
Михайло Лабковський
