Була в моєї тітки сусідка, бабуся Оля. Але я її кликала про себе Бабуся “Красиво”, тому що це було її улюблене слово. Якимось чином вона примудрялася вимовляти його кожного разу, коли взагалі вимовляла щось вголос.
Познайомилися ми, коли я одного разу фарбувала стелю в тітчиній квартирі. Я була дуже зла і стомлена – головним чином тому, що на драбині з відром в руках працювала я, а краще уявлення про те, як правильно білити, мала тітка. Вона сиділа внизу, на стільці і коментувала кожен мій рух.
Бабуся Оля заглянула до тітки під самий фінал нашої роботи. Я стояла на драбині, волосся моє було наполовину біле, футболка теж. А ось стеля здавалася тітці все ще недосконалою. І раптом я почула за спиною:
Баааа, мила! Як красиво! Все стало білим-білесеньким!
Я похмуро озирнулася – на порозі до кімнати стояла худенька бабуся з величезними блакитними очима, і захоплено дивилася на стелю.
А потім раптом переключилася на мене
А це племінниця твоя? Яка гарна!
“Прямо як стеля” – подумала я похмуро, слухаючи, як скриплять сходи і намагаючись зберігати на них рівновагу.
Але ось на тітку ці захоплення раптом подіяли.
Ну, вистачить, бо справді красиво. Зараз ще висохне і зовсім добре буде.
І я, зітхнувши полізла вниз, подумки дякуючи захопленню старенької гості.
… Пізніше я бачила її ще кілька разів. Вона заходила до тітки, заносячи їй то яблук зі свого городу, то малини. І кожен раз це була феєрія.
Дивись, які гарні ягоди я знайшла! – сяючи блакитними очима, відразу починала вона, – а вже яблучка які рум’яні і медові! Висіли на дереві, прямо просвічували на сонечку, ух, краса!
І здається, не було того, чим тітка Оля не могла б захопитися. Рівним стібком шпалер, білим мереживним покривалом, блискучою шпилькою у волоссі дівчини, власним волоссям, новим пластмасовим відром, утепленими калошами, пофарбованою підлогою …
Чесно кажучи, спочатку це у мене викликало холодний подив. Здавалося, що ця жінка виросла і прожила все життя в райських садах, підспівуючи пташкам і пурхаючи від квіточки до квіточки.
А потім я випадково дізналася, що ця бабуся – дитина, а вірніше підліток часів війни. І з всієї своєї родини до закінчення війни в живих залишилася лише вона. У ті роки людей з подібними історіями в живих ще було багато. Майже все найстарше покоління. Але ось таких, які б щиро раділи сонячному відблиску на яблуці, я ще не зустрічала. І не повинна була зустрічати, думала я, бо саме так і правильно. Так, логіка у мене в тому віці була досить простою.
Але пізніше я стала помічати, що після її візиту, в повітрі щось змінюється. Те, що було до цього зручним, економічним, практичним, теплим, надійним … стає раптом ще й … красивим. Навіть те, що в принципі не мало б тішити очі.
Багато років після тих подій, потрапивши в будинок тітки, я насамперед запитала, як там “красива бабуся”. І дізналася, що прожила вона з того літа ще рік.
Перед смертю вона злягла. Виявляється, що у неї не було ніяких близьких родичів. Чи то вже, чи то взагалі.
Але до неї ходили всі сусіди. Всі ці щасливі власники красивих стін, відер, чобіт, рушників, волосся… Кожен з цих красивих людей сидів з нею позмінно, по графіку, який самі сусіди і склали. Приносили їй їжу, ліки, розважали і підтримували розмовами.
А потім всі разом і поховали.
Зібрали гроші на поминки і постаралися все зробити не просто правильно, але й ще, звичайно ж, красиво. Так само, як це робила для всіх вона.
Бабуся Оля вміла знаходити і бачити в усьому красу. На згадку про неї всі намагалися зробити так само. І сподіваюся, не тільки проводжаючи її в останню путь, але й взагалі, по життю. По крайній мірі, я дуже стараюся …
Регіна Вагапова
