Чоловік і дружина сиділи в очікуванні прийому до лікаря. Дружина схожа на пантеру: чорна, вишукано-худа, з чорним блискучим волоссям. Швидше схожа на кішку аристократичної породи.
Вони сварилися через якісь побутові дрібниці. У них загубилися ключі і ще чиїсь родичі, чи то чоловіка, чи то дружини, не віддають борг.
Дружина-кішка шипить на чоловіка, а чоловік схожий на злого ведмедика. Товстенький, кремезний, лобатий, з похмурим поглядом маленьких оченят, якими злобно виблискує на дружину. Він похмуро нахилив голову і лається уривчастим басом. Гарчить, ніби по-ведмежому …
Вийшла лікарка і сказала, що справи у них погані. Дуже погані. Чого, мовляв, вона й побоювалася. Треба ще дочекатися результатів аналізів і досліджень, але операція однозначно буде потрібна. Потім лікар ще щось тихо говорила з серйозним і тривожним лицем про злого ведмедика, але зверталася до дружини-пантери. Пояснила їй усю небезпеку становища, а потім дала купу паперів і пішла.
І тут дружина щосили обняла свого чоловіка довгими витонченими руками. Сильно-сильно обняла, схлипнула і тихенько заплакала. А чоловік-ведмедик одразу став іншим, добрим і сильним. Він теж обійняв дружину, став ніжно гладити по волоссю і тихенько лагідно бурчати: – Не треба плакати! Ну чого ти? Все буде добре. Нема нічого страшного. Не плач мила! Тихіше, тихіше…
Так вони, обнявшись, сиділи, а поруч на сидінні лежала купа паперів з направленнями і аналізами. Бідний хворий ведмедик і його дружина-кішечка.
Ну чому не можна завжди пам’ятати про те, що ми не навічно разом? Про те, що ми вразливі і ранимі. Про те, що близька людина така крихка … Як і ми. Така сама, як ми …
Ключі, борги, родичі – це завжди було і буде. А близька людина – не завжди. І добре, щоб ми частіше згадували про це… частіше. Навіть коли сваримося. Непорозуміння будуть завжди. Але ж і розлука теж неминуча.
Анна Кір’янова
