Більшість знайомих вважає, що у мене від природи залізні нерви. Генетика. Коли народ бігає з перекошеними обличчями, рве на собі волосся і кричить: «Все пропало! Все пропало!», я лише посміхаюся. Тому що знаю: нічого не пропало. Через півгодини всі заспокояться, ще через годину почнуть жартувати, а наступного дня взагалі забудуть про те, що трапилося. «Добре тобі, з таким пофігізмом треба народитися», – кажуть вони. І мало хто знає, що народилася я буквально загорнутою в проблеми…
Я виросла в «італійському кварталі». Так друзі називали нашу сім’ю. Той, хто потрапляв до нашого дому вперше, був упевнений, що застав скандал, причому у самому розпалі. А ми не те що не сварилися, а навіть не сперечалися. Ми просто розмовляли. Але це дурниця у порівнянні з патологічною підозрілістю, властивою практично всім моїм родичам.
Коли я провалила іспити до вузу, татові – найстійкішому з нас, довелося викликати швидку. Домашніх лихоманило тиждень. Аптека під нами виконала план продажів на квартал вперед. Я особисто схудла від переживань на п’ять кіло. Жах! Згадую зараз і думаю – скільки нервових клітин було втрачено безповоротно…
Тернистий шлях до пофігізму
Потім я вийшла заміж, стала жити окремо, але звичка втрачати свідомість з найменшого приводу нікуди не зникла. Скажу більше, я наче навмисне шукала причину понервувати.
Досвід багаторічних “тренувань” давався взнаки. Думаю, саме тому від мене втік перший чоловік. Життя на пороховій бочці лише спочатку пікантно лоскоче нерви… Одним словом, він подав на розлучення вже через півроку, а я настільки це важко переживала, що загриміла до лікарні з пневмонією на нервовому грунті. Виявляється, і таке буває. Від нескінченних ридань імунітет не витримав і з ладу вийшло те, що з дитинства було слабким.
І там, лежачи на колючому лікарняному простирадлі, я вперше подумала, що з такими успіхами не доживу і до двадцяти п’яти
Урок перший. Взяти верх над емоціями
У мене було багато часу, а у сусідки по палаті – багато книг. Вона вчилася на психолога і готувалася до захисту диплому. Від нудьги я читала все підряд, і поступово мої думки почали вибудовуватися в певну систему, як перестати нервуватися.
І вже перше, що я зрозуміла, стало для мене одкровенням. Виявляється, ми здебільшого маємо справу не з самою проблемою, а з нашою реакцією на неї. Тобто, з власними емоціями. Саме вони створюють середовище нашого існування. Іноді несумісне з нормальним життям. Страх, злість, образа, ненависть, всі ці почуття – наш власний відгук на різні обставини, які самі по собі нейтральні. І чим глибше ми занурюємося в негатив, тим більш беззахисними стаємо.
Людина, яка втратила над собою контроль, – найвразливіша істота в світі. Тут же починають прилипати неприємності. Думаєте, звідки взялася народна мудрість «біда не приходить поодинці»? Наші предки знали, що говорили…
Простий приклад. Припустимо, у вас вкрали гроші. Багато грошей. Хто це зробив, де і коли, ви не знаєте, можливо, у транспорті. Просто відкрили ввечері сумку, а гаманця немає.
Проблема? Ще б пак! Так ось, після цього можливі два сценарії розвитку сюжету
Урок другий. Не причитати, а діяти
Сценарій перший: схопитися за серце і дати прочухана всім, хто в цей момент поруч. Плакати багато і довго. Проклинати невідомого злодія. Здіймати руки неба з криком: «За що мені це?!», а тим, хто не в курсі, докладно розповідати історію з самого початку. Підозрювати всіх і кожного. Захворіти, впасти в депресію, втратити віру в людство…
Сценарій другий: сказати собі – так, неприємність, звичайно, але цій людині мої гроші не принесуть щастя. Тому що все погане, як і все хороше, має властивість повертатися. Поплакати трохи, якщо вже хочеться. Тільки зовсім трохи – для розрядки. Який сенс витрачати здоров’я і сили на те, що вже неможливо змінити? Гроші пропали, злодій невідомий, життя триває.
Запам’ятати раз і назавжди: результат залежить не від емоцій, а від дій. Зайва метушня тільки шкодить, підштовхує до необдуманих рішень. Переступити через проблему і йти далі, але обов’язково зробити висновки. Наприклад: бути обачнішою в громадському транспорті.
Ти сама – причина і наслідок подій, що з тобою відбуваються
Урок третій. Подивитися на проблему як спостерігач
Взагалі, в здоровому пофігізмі маса позитивних моментів. Людина, що його має, вміє піднятися над проблемами і поглянути на них очима стороннього спостерігача. Спробуйте і ви здивуєтеся, наскільки незначними вони виглядатимуть у цьому ракурсі. Ну ось, уявіть, вбігає до вас подруга і з порога починає ревіти. Її звільнили, і як жити далі вона не знає. Залишилося померти на зло керівникові, нехай його мучить совість, і все в такому дусі. Що робите ви? Точно не рюмсаєте за компанію, не будуєте планів помсти і тим паче не збираєтеся вмирати комусь на зло. Ви, як мудра порадниця, розкладаєте ситуацію по поличках. В результаті такого аналізу виходить, що подрузі страшенно поталанило. Тепер вона має шанс знайти нормальне місце, зробити, нарешті, кар’єру і довести всім, зокрема, й самодуру-керівнику, якого цінного працівника вони втратили. Бо ви щиро переконані, що подруга вже давно заслуговує на краще.
Так чому ж тоді, скажіть будь ласка, власне звільнення ми сприймаємо не інакше, як апокаліпсис? Чому все це не застосувати до себе коханої з тією ж залізною логікою і царською розсудливістю?
Якщо ж вам не так легко впоратися з емоціями, то інформація про те, як досягти пофігізму, збереже вам нерви і допоможе залишатися спокійною.
І ще я зрозуміла одну просту річ. Нам так важко справлятися з проблемами тому, що ми ставимося до них, як до помилок, помилок долі. «Я не повинна була захворіти, а захворіла! Що тепер робити?! А раптом… А якщо… І чому так сталося? Де я оступилася?». Та ніде. Це життя, і в ньому така традиція – чергувати хороше з поганим. І неприємності – це зайва можливість гідно оцінити свої найкращі хвилини…
