Ті, кому сьогодні 50+, цікаве покоління.
Раніше в цьому віці в’язали шкарпетки і тихо повзли на кладовище, а сьогодні творять історію і шукають справжню любов.
Ще не зрозуміло, що з нами робити, але процес пішов. Почав формуватися ринок пропозицій, реклама стає більш осмисленим, гроші дешевшають, а тренінги особистісного росту вчать не “знімати” партнерів, а “надягати” їх на себе.
Три теми захоплюють мене в цьому процесі.
Підлітки більше не воюють. Нема з ким. Батьки адекватні, їх голови і душі зайняті тими ж запитаннями, які множаться і вимагають відповіді. Ми шукаємо, як і наші діти, те, чого ще ніколи в нашому житті не було. Ми живемо в паралельних реальностях, і питання “куди поділося дитинство” більше не актуальне: дитинство тут, ось воно, грає в дупі на повну.
Змінюються стандартні моди. Повні жінки виходять на подіум, повітряні пастельні тканини рулять, каблуки залишаються мазохістам, а усвідомленість цінується як пружні груди.
Щастя дорослішає. Ніхто не вірить сьогодні палким 20-річним закоханим, першим шаленим заробіткам і у ранні шлюби. “У тебе все життя попереду”, – кажу я до сорокарічної, вимученої важким розлученням жінці. І вона вірить мені, а не своїй мамі, яка скиглить “кому ти тепер потрібна!”.
Щодо вічного життя ясності поки немає, але хтозна. Можливо, саме ці підлітки змішають одного разу декілька крапель в пробірці і принесуть нам на блюдечку ще років 20-30, а там дивись і внуки до генетики доберуться, і все, капець старенькій з косою.
Це я до того, що треба виходити на вулицю, а не охороняти диван з книжкою, бо чим довше життя, тим більше відповідальність за його якість.
Юлія Гурʼє
