«Якщо ви починаєте із самопожертви заради тих, кого любите, то закінчите ненавистю до тих, кому принесли себе в жертву».
Що може бути прекраснішим за любов? Безмежною та безумовною, як, наприклад, любов матері до сина, чи дочки до батьків? Це невидима опора, цілюще джерело. Але це світле і добре почуття часом набуває диких і потворних форм, хилиться і бродить. Гірше – лише байдужість.
Адже й таке теж буває. Рідні люди, а фактично чужі один одному. «Століття б її не бачив» — емоційно сказав мій колега про свою матір. Я здригнулася. Людина, яка може бути неймовірно ввічливою зі сторонніми, і раптом така агресія до найближчого родича…
Якось читала статтю одного відомого психолога, який розповідав про те, як зрозуміти, що близька людина чужа тобі.
Психолог навів аналогію зі орендованою квартирою. Ти можеш у ній жити, але ти нізащо не зробиш у ній ремонт, не змінюватимеш труби та проводку. Навіщо вкладатись? Вона ж чужа і ніколи не стане твоєю. Фізично ти присутній в цій квартирі, але ти її не любиш так, як любив би свою.
Або ось, чужа дитина. Ти скажеш: «Ой, який гарненький карапуз!», погладиш його по голові, почастуєш цукеркою і підеш у своїх справах. Тобі й на думку не спаде читати йому казки чи вести на екскурсію. Навіщо? Він же чужий.
У мене є знайома, жінці під 80, але вона все ще сповнена сил. Вона годує і обстірує два великі сімейства — дітей, онуків та правнуків. Сусіди за очі її шкодують, вважають за безоплатну прислугу. Тому що бачать: вона рідні всю себе віддає, а вони беруть її працю і дякую не кажуть.
І справа не в «дякую» навіть, не в подяці, а в тому, що вони Клаві від себе ні крапельки не дають. Не проводять з нею час, не дарують подарунки, не питають, як вона почувається. Шарудить бабуся по господарству, і нехай шарудить. Вона має ключі від усіх квартир, її зробили господинею на кухні, вона вирішує, що буде на обід — чи це не довіра, чи це не любов?
Клавдія каже: ну час тепер такий, молодь живе носом у смартфоні, їм там цікаво, а про що їм зі мною, зі старою розмовляти? Сміється, а очі сумні. Напевно, рідня відчує значущість Клави лише тоді, коли вона покине земну ниву. Шкода, дуже шкода.
Але Клава їх любить, встає о 6-й ранку і береться за роботу. У любові й черпає енергію. Почується потрібною.
Що їй робити? Кинути їх, невдячних синів? Тоді вона свій сенс життя втратить. За що ще триматися? Отже, тут ще питання — хто кому більше потрібний.
“Поки ти дихаєш – ти всього лише дихаєш, а ось поки ти любиш – ти живеш”.Едуард Асадов
В однієї матері було два сини. Обидва небагаті, середнього статку. Але один постійно кликав жінку до себе, з онуками посидіти, за чаєм поговорити. А другий, молодший, завжди був зайнятий, роботи багато, втомився, захворів, запросили кудись. Жінка була переконана, що обидва сини її люблять, але по-своєму. Різниця в темпераменті, молодший — складна людина. І робота в нього, і справді, напружена.
Але ж ми з вами знаємо, що той, хто хоче — шукає можливості. А решта шукає причину. Небажання сидіти за одним столом у свята, жартувати, сміятися, згадувати минуле вже говорить про те, що немає любові.
Здавалося б — це такі очевидні речі, але багато батьків байдужих дорослих дітей та дорослі діти нелюблячих батьків віддають перевагу солодкій брехні, а не гіркій правді. Дивно, що тих, хто не любить, починають любити ще сильніше. Парадокс людської душі.
У драматурга Бернарда Шоу є дві цитати «в тему», які змушують задуматися:
«Ти повинен усвідомити, що люди мають право мислити не так, як мислиш ти, і не робити того, чого ти від них очікуєш. Вони, мабуть, люблять тебе, але їхня любов може проявлятися не так, як ти хочеш».
«Якщо ви починаєте із самопожертви заради тих, кого любите, то закінчите ненавистю до тих, кому принесли себе в жертву».
