Одна дуже добра жінка запросила сусідку до себе в сад. У сусідки саду не було. А у жінки був гарний доглянутий сад – двадцять років праці. І сусідка захопилася красою саду, великою кількістю квітів, плодів та овочів… Як шкода, що в мене саду немає! Я б із таким задоволенням садила б усе, полола, збирала смачні ягоди!
І добра жінка у пориві великодушності запропонувала сусідці користуватися садом. Ось тут біля паркану можна облаштувати кілька грядок, дивись. І кущі агрусу посадити можна, мені якраз саджанці привезуть.
Приїжджай і користуйся, ось ключі, ось тут інвентар зберігається, лійки, лопата, граблі. А в будиночку відпочивай. Я багато працюю, тільки у вихідні буваю тут, а ти тільки на пенсію вийшла. Мені не шкода, користуйся!
Думаю, ви вже зрозуміли, що нічим добрим це не скінчилося. Сусідка спочатку скромно поводилася. А потім почала захоплювати грядки господині, запрошувати до саду своїх родичів: дітей, онуків. І стали їздити всі члени родини сусідки, смажити шашлики, купатися в ставку, гуляти садом і збирати ягоди з усіх грядок відразу. І все інше теж…
І всім сусідам та своїм родичам ця сусідка казала, що це її сад. “Мій сад”, “До мене в сад”, – а потім вийшов конфлікт та страшна образа. Хоча так добре все починалося.
Або інша жінка пустила пожити двоюрідну племінницю до своєї квартири. Знімати дорого, треба допомогти родичці, вона знайшла роботу у місті та хоче переїхати. А потім добра жінка не знала, в який кут сховатися.
Племінниця захопила всю квартиру непомітно. У ванні годинами лежить, у неї в селі ванни не було. На дивані лежить. За комп’ютером сидить. І подруги приходять до племінниці. Так що зовсім незрозуміло, чия це квартира вже…
Якщо ви дали людині право чимось користуватися, то непомітно передали їй право володіння та розпорядження. Неофіційно, але передали. І якщо людина не знає міри, вона почне сприймати це як власність.
Це закон власності ще з часів Аристотеля, три складові у цьому праві: право володіння, право використання та право розпорядження. Якщо даєте одне право, непомітно людина і два інші теж починає вважати своїм правом. А те, що їй дали користуватися, починає сприймати як власність. Хоча юридично це не так! Але так мозок влаштований. “Моє” – це те, чим я користуюся.
Хіба в поїзді ми не говоримо: “Моє купе”, в літаку – “Моє місце”, в готелі – “Наш номер”. Ми добре знаємо, що це нам не належить. Але ж ми користуємося. Значить, ніби наше.
Просто вихована та справедлива людина усвідомлює, що користується чимось. І не намагається це захопити. А людина жадібна піддається інстинкту власності, – “це моє!”. І потім неодмінно виникає конфлікт, коли ми намагаємось нагадати, що це наше!
Ось тому треба бути обачнішими. Машину, дачу, квартиру треба якось берегти і заздалегідь обговорювати умови використання, якщо вам хочеться комусь дозволити у вас жити, садити овочі, приймати ванну і їздити за кермом вашого автомобіля.
Є люди, які потім саме вас сприймуть як загарбника та грабіжника, – коли ви попросите звільнити ванну або не збирати ваші ягоди всією родиною.
