Помітила, що люди навколо мене (чи у світі взагалі?) почали втомлюватися від постійних життєвих перегонів. Ось начебто, ще недавно з кожної праски звучала «філософія успіху».
Ще десяток років тому дівчата, як ненормальні, скуповували якісь сумочки за ціною корови, а мужики брали в кредит дорогі авто, щоб не відстати від інших «добувачів»… І, якщо не для всіх, але для багатьох зводилося до суми куплених ним речей.
Навіть були такі флешмоби – люди зносили в один кут все своє барахло, і підписували: це я нажив до 35-ти років. А зараз дуже повільно, важко, як зелені паростки крізь товщу асфальту, пробиваються нові тенденції, і як людина, чутлива до того, що відбувається навколо, я не можу їх не помічати.
Люди втомилися. Вони надивилися на тих, хто поставив усе на успіх, і вилетів на узбіччя, часто ще й у боргах. Вони стали свідками інфарктів та інсультів ще молодих людей, які перетворили життя на боротьбу. Вони спостерігали, як невдячні нащадки квапливо виносять на смітник килими та кришталь, а також югославську стінку, над якою все життя зітхала бабуся. За допомогою нехитрих викриттів в інтернеті вони зрозуміли, як організують собі розкішні інтер’єри блогери.
Люди втомилися від потоку інформації, агресивних маркетингових ходів. Від реклами, від коучів та вчителів життя, що голосно вигукують свої гасла, і заманюють у свої секти, як вуличні зазивали. Вони просто хочуть жити.
Можливо, зрозуміли, що є риса, за якою зусилля щодо обертання колеса не варта результату. За якою «успішний успіх» набуває гіркого присмаку раннього старіння, роботи на знос, ожиріння та геморою. Риса, за якою бажані матеріальні плюшки не приносять радості, оскільки не може радіти людина, яка перебуває у стані постійного стресу.
А, можливо, зрозуміли, що найцінніший, єдиний непоправний та безповоротний ресурс у наші дні – це час. Він витікає, як пісок крізь пальці. І якщо дуже довго фокусувати свій погляд на тому, чого ти не маєш, можна не встигнути скористатися тим, що є. Як каже моя бабуся, якщо через роботу ти не встигаєш помічати, якого сьогодні кольору небо, то нафіг таку роботу.
© Морена Морана
