КОЛИ ЛЮБЛЯТЬ – НЕ ЗРІКАЮТЬСЯ
(Із записок лікаря)
Літній чоловік прийшов у поліклініку зняти шов з кисті руки. Запитавши, чи є його лікар, він тремтячим голосом повідомив, що о 9-ій годині на нього чекає важлива справа, а вже 8.30.
Я сказав, що лікар на нараді і зможе приділити йому увагу хіба що через годину. Помітивши відчай у його очах і якусь розгубленість, коли він раз у раз поглядав на годинник, у мене щось защеміло всередині. Тому, оскільки мій пацієнт мав бути лише через півгодини, я вирішив сам зайнятися раною цього відвідувача.
Я запросив його в свій кабінет і переконався, що рана добре затягнулася і що не виникне жодних проблем, якщо шов зняти зараз.
Під час процедури мені захотілося поговорити з ним, і я почав розмову:
– Ви, бачу, поспішаєте. Мабуть, у вас призначений прийом ще до когось?
– Ні, тільки цей. Але о 9-ій годині мені треба погодувати хвору дружину. Вона зараз у лікарні, що ото напроти.
Що з нею?
В неї хвороба Альцгеймера.
За розмовою я виконав усі належні процедурні дії, на що, природно, був потрібен якийсь час. Тож мені здалося, що на 9-ту годину в лікарню він вже не встигне, а тому запитав:
Чи ваша дружина буде хвилюватися, якщо ви запізнитесь?
Тут він похитав головою і сумно промовив:
– Ні, вона не буде хвилюватися. Моя дружина не впізнає мене вже третій рік. І навіть не пам’ятає, ким я їй доводжуся.
Я був вельми здивований:
– І незважаючи на це, ви все одно кожного ранку поспішаєте в лікарню до людини, яка не знає, хто ви?
Він помовчав якусь хвильку, а потім лагідно, по-батьківськи, дивлячись мені в очі, вимовив:
– Так, на жаль, вона не знає, хто я. Зате я знаю, хто вона. З нею я був щасливий усе своє життя.
Я підійшов до вікна і довго дивився услід цьому пацієнтові. А коли він зник у дверях лікарні, отямився, заздрісно констатуючи: “Ось вона, та любов, про яку мріємо усі ми”.
Мій ранковий пацієнт сказав, що був щасливий з нею. Та і вона, його дружина, напевно, теж була щаслива, маючи такого чоловіка.
