Моя бабуся Ліда завжди казала: “Як будемо живі, посадимо цибульку”.
Або: “Як будемо живі, на той рік качок не будемо брати, а курчат візьмемо”.
Як будемо живі…
Скільки її пам’ятаю, із самісінького дитинства, молодою ще жінкою, ледь старшою за мене нинішню.
І я, чесно, часто думала, ой, вічно вони бояться, що там далі. А що там може бути далі?
Але я тепер розумію, що це не страх. Це якраз життя всупереч. Плани всупереч. Мрії всупереч.
Я думаю, це важливо було – зберегти і зберегтися самим – для того покоління, кого війна добре так переїхала танками, для тих, хто не обирав долю остарбайтерки (як моя бабуся).
І для усіх нас нині – хто не обирав ні окупації, ні евакуації, ні вдома під обстрілами.
Бо у багатьох – це не вибір, це якраз відсутність вибору.
Як будемо живі – це не про покору.
Навпаки: це про усвідомлення ризику. І про віру, що будемо живі все одно.
Ця фраза – як оберіг – століттями.
Треба було питати бабусю, як жити, коли не дуже доречно ні мріяти, ні планувати.
Та я ж не знала, що наші життя можуть перетнутися війною.
“А так, донечко, і жити”, – мабуть, би сказала бабуся. – Дасть бог весну, дасть бог сили”.
Вона щось таке завжди говорила стоїчне і розважливе. І трошки містичне.
Сьогодні до нас на озерце прилетіли дві качечки. Як і щороку. Може, їм не сказали в далеких краях, що тут нині війна.
І це той момент, коли ти не знаєш, чи можеш дозволити собі радість.
Але потім я вже дістала те насіння квітів, що готувала ще до.
Бог з ним, посію.
Цієї весни Україна зафіксувалась мені в пам’яті холодом, згарищами і прапорами.
Попри це все – прапорами.
І ці всі села з замальованими назвами. Але ти знаєш їх без карти. Ти ніби знаєш усіх людей навколо.
Бо це країна для своїх.
© Тетяна Трощинська
