Коли моя єдина донька розійшлася з своїм хлопцем, я бачила, як вона страждає. Тому вирішила їй трохи допомогти. У моєї доброї подруги є син, дуже хороша людина. Та й моя донька йому завжди подобалася. От і вирішили ми з подругою допомогти нашим дітям.
Світлана поплакала, постраждала за своїм Олексієм, а тут ми почали влаштовувати їм ніби випадкові зустрічі з Борисом. То разом на природу, то на озеро, то в ліс по гриби. Словом, у нас все вийшло. Незабаром Борис зробив моїй доньці пропозицію і вона погодилася.
Я ростила доньку одна, але виросла вона у мене справжньою красунею і розумницею. Здобула освіту, працює, у вільний час займається танцями, малює, пише вірші.
Борис, як чоловік, їй дуже підходить – хлопець самодостатній, інтелігентний, уважний, зі своєю квартирою, з машиною – в наш час це теж важливо. І до моєї Світланки добре ставиться. Пилинки з неї здуває, підвозить на роботу, проводжає, зустрічає, – турботливий, одним словом, таких ще пошукати.
Я дивилася на них і тішилася за доньку, хоч вона буде щаслива, якщо мені не судилося. Я ж то знаю, як важко жити, коли поряд немає надійного чоловічого плеча. Добре,що хоч з тим Олексієм вона розійшлася. Але ж зустрічалися більше двох років, я не розуміла, що вона в ньому знайшла. Ні краси, ні забезпеченості, так, одна любов. А що зараз важить любов? Головне, щоб жили молодята в достатку. А з Борисом їй точно нічого не забракне.
Ми почали готуватися до весілля, яке, як часто буває, з скромного вечора «тільки для своїх» за кілька місяців виросло до великого заходу з лімузином, рестораном, фатою, триповерховим тортом і голубами в небо.
А що економити – єдина донька заміж виходить. І хочеться, щоб раз, і назавжди. Покликали всіх найближчих родичів і друзів, адже образити нікого не можна.
Якось я йшла по вулиці і побачила за столиком в кафе свою доньку. Вона розмовляла з Олексієм, мені аж недобре стало. Ну про що їм ще говорити, адже весілля на носі.
Але, чим ближче було до весілля, тим сумнішою і замисленішою ставала наречена. Якось вона навіть прийшла до мене на розмову: – Мамо, я не впевнена, чи це саме той чоловік? Я не знаю, чи треба це все?
Я здогадувалася, звідки дме вітер, тому з усіх сил намагалася заспокоїти доньку. Весілля відбулося. На весіллі моя Світлана сиділа темніша чорної хмари.
Гості вітали молодят, а вона хоч би раз посміхнулася. Я все ще думала, пройде.
Тиждень після весілля повернулася Світлана з своїми речами додому.
– Прости, мамо, але я зрозуміла – це точно не мій чоловік! – повідомила дочка. – І це моє остаточне рішення.
Як я не просила її одуматися, як не благала – нічого не допомагало. Вона твердо вирішила, що жити з Борисом не буде.
Тут мені зателефонувала сваха, почала сваритися, що це моя Світлана таке собі дозволяє – так принижувати її сина.
Я, звичайно, висловила, все, що думаю, своїй доньці: – Дивись, кажу, що ти наробила, безсовісна, не соромно тобі? Раніше треба було думати! А тепер ось яка ганьба всім … Бориса поставила в абсолютно безглузде становище, бідний хлопець, нічого поганого він не зробив, щоб з ним ось так. Ти ж йому життя зіпсувала.
А вона мені: – Мамо, а ти не подумала, що це ти нам життя зіпсувала. Я з самого початку говорила, що не люблю Бориса. Олексій повернувся і тепер ми будемо разом, щоб ви собі там не вигадували.
В результаті, я потратила купу грошей на весілля, та ще й вийшла в усьому винна. Подруга зі мною не розмовляє, каже, що такого від нашої сім’ї не чекала.
А що тепер вдієш? Не дарма кажуть: “Насильно милим не будеш…”