З моїм молодшим братом Олександром ми ніколи не жили в злагоді. По перше у нас була різниця у віці 13 років, по друге батьки завжди любили його більше ніж мене. Мені часто доводилося його глядіти, в той час коли мої ровесниці весело проводили свій час, мені це дуже не подобалось. А коли нянька була непотрібна батькам, то відправляли мене до бабусі.
Саша виріс егоїстичною людиною, якій завжди було все найкраще і відразу. Батько завжди казав, що він його спадкоємець. Мене взагалі перестали помічати. Все, що не робилося було для Олександра. Коли бабусі не стало, її квартиру, батьки почали здавати в оренду. Хоча бабуся завжди казала, що ця квартира – мій спадок. Я сподівалася, що коли увійду в доросле життя то у мене буде своє житло.
Квартиру продовжили здавати батьки, відкладаючи гроші на навчання для Саші. Мені було вже 26 років, я давно зустрічалася з молодим чоловіком, з яким планували одружитись. Він пропонував жити в нього, але я розуміла, що якщо в мене з’явиться дах над головою, то втрачу бабусину спадщину, я тоді не знала, що бабуся залишила заповіт на мене.
Якось я почала розмову з батьками на цю тему. Вони відреагували досить негативно. Їм не сподобалося, що я вирішила жити в тій квартирі. Вони взагалі повідомили мені, що бабусина квартира буде для Саші. Я була в розпачі. Тоді я вирішила звернутись до адвоката.
Після трьох місяців роботи, адвокат з’ясував, що є заповіт бабусі, в якому я вказана, як єдина спадкоємиця. Головне, що батьки все знали про заповіт, а мені не сказали ні слова. Як і раніше, все було тільки для Саші. Моя мама почала шукати юридичні лазівки, через які їй би дісталася частка в квартирі, але в неї так нічого і не вийшло. Після того як я остаточно оформила квартиру на себе, батьки і Саша перестали спілкуватися зі мною. Ось уже більше року ми не розмовляли і не бачимося один з одним взагалі.
Можливо мене хтось осудить, але я не хочу їх бачити, я виявилася зовсім непотрібною найріднішим людям.
