Я вже 12 років заміжня жінка.
Я завжди дивилася на шлюб не закоханими очима. Вийшла заміж я в 32 роки. Чоловік мій, Павло, трохи молодший за мене.
У Павла, чесно кажучи, зовнішність не дуже приємна. За 12 років шлюбу я так і не змогла полюбити його, його обличчя.
На той час, я була вже не молода, розуміла, що пропозиції вийти заміж вже може й не бути, тому за Павла я виходила, в першу чергу, за його гроші і вірність. Сподіваюся, мене зрозуміють.
По-перше, я тверезо дивилася на своє життя і розуміла, що ніколи не вилізу з того напівзлиденного стану, в якому перебувала завжди. Жила я від зарплати до зарплати.
Я сама родом з села, батьки все життя працювали в колгоспі, заробляли копійки, і хоч мали єдину доньку, але на життя завжди не вистачало. Коли я закінчила школу, то перебралася у місто. Відтоді пішла працювати, але без освіти заробляла я дуже мало.
А друга причина, чому я погодилася вийти заміж за Павла – це його ставлення до мене. Ніколи в житті не бачила, щоб кохали так сильно! Навіть через стільки років я розумію, що чоловік мені не зраджував і ніколи не зрадить.
За 12 років я так і не покохала чоловіка. Є симпатія до нього, але кохання немає. У нас є двоє дітей.
Мої подруги кілька разів мені натякали, що люблячий чоловік – це добре, але не завадило б і знайти когось на стороні, для душі. Мені здається, що це підло і низько. Такі стосунки не варті того, щоб зраджувати батька своїх дітей і, можливо, єдину людину на Землі, яка мене любить.