– Кожна мама хоче щастя своїй дитині. Моя сестра Світлана теж бажає щастя своїй єдиній доньці Марині. Я завжди підтримувала її у всьому, але зараз не розумію, – розповідає шістдесятирічна Любов Гаврилівна.
– Сестра постійно бідкалася, що дівчині вже тридцять п’ять скоро, а вона живе лише одною роботою – ні сім’ї, ні дітей. А їй вже так хочеться внуків.
У Марини і справді зараз немає поруч чоловіка і ніколи не було.
Марина – племінниця Любов Гаврилівни, єдина дочка її сестри Світлани – красива і за всіма мірками успішна молода жінка. До свого віку Марина зробила відмінну кар’єру, купила квартиру в одному під’їзді з мамою, об’їздила купу країн – і по роботі, і просто так. Марина стежить за собою, виглядає чудово, водить автомобіль, займається ремонтом своєї новенької квартири – природно, силами найманої бригади робітників.
Проблема у неї лише одна – повна відсутність особистого життя. Спочатку Марині було просто не до того – дівчина старанно вчилася, потім будувала кар’єру. А років зо два тому спохопилася, озирнулася навколо і побачила, що відносини будувати і ні з ким. Всі більш-менш нормальні кандидати в супутники життя вже давно одружені.
– Може, у зятя твого який-небудь товариш неодружений є? – питала вона сестру.
– Я їй сто разів говорила, що зараз вже так не робиться! – зітхає Любов Гаврилівна. – Ніяких синів, братів і друзів, ніхто так не знайомиться. Тим більше, через мам і тіток. Двадцять перше століття на дворі. – Марина розумна дівчина, вона сама собі пару знайде, заспокойся.
А близько місяця тому Любов Гаврилівні раптом подзвонила Марина і переляканим голосом повідомила, що мати в лікарні.
– Я, звичайно, полетіла туди. Марину питаю – що, трапилося щось у вас? Ну не на рівному ж місці у матері таке? Так і є. Загалом, уявляєш, Світлана дізналася, що її донька зустрічається з майстром, який в її квартирі робить ремонт. І тепер ніяк пережити це не може. З дочкою не розмовляє місяць вже. Марина їй телефонує, пише, вона від неї втікає, слухавку не бере. Мені взагалі сказала – буду квартиру продавати і переїжджати в інший район, щоб не бачити усього цього.
– Невже моя донька не заслуговує кращого нареченого? – плакала Світлана Гаврилівна кілька тижнів по тому на плечі у сестри.
– Світлано, я тебе благаю! Вони дорослі люди! – заспокоювала її Любов Гаврилівна. – Ти сама хотіла, щоб у Марини в кінці кінців з’явився чоловік, хіба ні? Просила нас познайомити її вже хоч з ким!
– Ну не з сантехніком ж з будівельної бригади!
Любов Гаврилівна не знає, що робити з сестрою: з дочкою та не розмовляє, квартиру реально виставила на продаж. А Марина заявила, що у неї з цим хлопцем все серйозно. Чоловік сам з села, на вісім років молодший за Марину, майже без освіти, приїхав в столицю на заробітки.
– Після восьмого березня збиралися заяву в РАЦС подавати! – ділиться Любов Гаврилівна. – Може, подали вже, не знаю точно. Я сестрі кажу – так радіти треба, що хоч якийсь чоловік з’явився вже у твоєї принцеси, значить, не все втрачено! Може, скоро внука тобі народить. А якщо з’ясується, що вони різні люди – розлучиться, та й все, зараз це просто. А що хлопець без грошей і житла, може це і добре. Буде сидіти тихо і дружину слухати. А Марина твоя розумна дівчина, все в неї буде добре. Просто довірся їй.
Але Світлана Гаврилівна так і не спробувала зрозуміти вибір доньки. Вона і досі вважає, що Марина заслуговує кращої долі, тому заявила, що на весілля не піде.
