– Напевно, я таки чогось не розумію в цьому житті, – каже Вероніка. – Виходила за Владислава, щаслива була, словами не передати, а зараз що? Ми ж любили один одного!
Вероніці тридцять чотири роки, вона швачка в ательє, а Влад – її чоловік, зараз вони розлучені, а були щасливою, майже ідеальною сім’єю. За матеріалами.
– Ми коли познайомилися, бідними студентами були. Я була з села, а він з міста, тобто квартира батьківська була. Вчився він на інженера, між нами виникли почуття, ми одружилися.
Владислав був дуже завидним нареченим на той час – живе в місті, в університеті вчиться, а я – провінційна дівчина, та ще й в училищі на швачку вивчилася, не пара йому. Рідня його, звичайно, лихословила, що я на його квартиру зазіхнула, а нам все-одно було, ми молоді, любили один одного, я і не збиралася їх багатства ділити.
Він після університету інженером влаштувався в будівельну фірму, я на фабриці працювала, кімнату знімали, нічого, діло молоде, всі через це проходили, і ми пройшли. Син народився, щастя до небес, грошей мало, зате любові через край. Я ночами замовлення шила, костюми для дитячих танцювальних студій, поки син спав, щоб хоч якось допомогти Владиславу сім’ю утримувати, нормально жили, не скаржилися, навіть на квартиру по-маленьку відкладали.
А потім, Влад надумав свій бізнес відкрити, досвіду піднабрався і вперед. Всі заощадження наші вклав, я підтримувала, як могла, ще більше стала замовлень брати, щоб сім’ю годувати, поки він на ноги стає. І все ми разом, все спільно, і все вийшло, не відразу, звичайно, років три пройшло, поки прибуток з’явилася, але ж з’явився.
Влад розмахнувся, квартиру більшу купив, умовляв дочку народити, я вже більше для задоволення працювала, тільки найцікавіші замовлення брала, син виріс в школі вчився, я і подумала, а правда, чому б нам ще одну дитину не народити…
Родичі його за цей час, зрозуміли, що добра мені їх не треба, змінили думку про мене, а свекруха, так, взагалі, золота жінка, вибачення попросила, що відразу не розгледіла і не приймала мене. Я і не ображаюся на неї, напевно, з боку матері так здається, що її сина через достаток охомутати хочуть, я сама майбутня свекруха.
Загалом, вона нам дуже допомагала, в плані з дитиною посидіти іноді, на більше я і не розраховувала. У нас з нею були теплі відносини, просто так в гості один до одного забігали, поговорити або допомогти чим.
Важка це робота, свій бізнес, ось і у нас так вийшло, цей бізнес чоловіка всього забирав, не до нас йому було, з сином ніколи не мав часу поспілкуватися, так вимотувала його робота. А потім ще я з’ясувала, що не тільки робота забирає у нас тата і чоловіка, я вже чекала донечку тоді, щаслива ходила. А Владислав все на роботі пропадав, я у нього почала чеки знаходити в кишенях, то з ресторану, то з готелю, то з магазину квітів. Він такий, ніколи чеки не викидає, всі витрати записує.
Його питала, що це, а у нього на все чесна відповідь, на зразок, вечеряв з діловими партнерами, або партнери з іншого міста, їм же треба десь зупинитися, або день народження бухгалтера, квіти купував.
Ну я і вірила, бо хотіла вірити, не могла навіть подумати про погане, він же мій рідний, улюблений і єдиний чоловік. Коли від мами з сином повернулися, довелося засумніватися в його в словах, його «діловий партнер» по всій квартирі слідів наробив, щоб я, напевно, зрозуміла, чи не час мені його вигнати, а ще краще – самій піти.
Я не стала, навіть чекати Владислава, знову намагатиметься мене обдурити, зібрала речі і переїхала до свекрухи, подумати, як жити далі, все їй розповіла, як є. Вона й порадила:
– Ти поживи, поки у мене, прийди до себе, він зрозуміє, що зробив помилку, може одумається, а ти потім і вирішиш, прощати його чи ні.
Мудра вона у мене. Я так і зробила. Тиждень минув, інший, він навіть не згадав про нас з сином, а через місяць приїхав:
– Ну, якщо ти все знаєш, не буду нічого говорити, мені потрібне розлучення, дівчина від мене чекає дитину, я повинен з нею одружитися…
Ага, а мені, сину, і майбутній дитині нічого не винен!
– Дала я йому розлучення, – говорить Вероніка, – з умовою, що квартиру нам залишить, він собі ще заробить, а мені з двома дітьми жити десь треба, прогодувати я нас сама зможу, мені не вперше ночами працювати…
Вероніка народила чудову доньку, свекруха і син її перші помічники, звичайно, вона з сумом згадує своє сімейне життя, але треба жити далі, дітей піднімати.
– Найцікавіше, – ще поділилася Вероніка, – не склалося у нього життя з молодою дружиною, все до нас їздить, під приводом з дітьми побачитися, а у самого очі сумні-сумні, навіть шкода. Ось Попросив він назад, так прийняла б його, напевно, досі люблю, так не проситься, він же чоловік.
Отак і живемо, і йому погано, і нам…
