Досить молода жінка з маленькою донечкою на руках неспішно зайшла до маленького сільського магазину. Придбала необхідні продукти, розрахувалась і вийшла. Дві старенькі жінки, що сиділи на довгій старенькій лавці попід стіною, мовчки подивились їй услід. Кожна з них думала лише про щось своє. Першою порушила тишу Ольга:
— Таке малесеньке дитяточко! Ще рости й рости, аж доки мама дочекається собі підмоги… За матеріалами
— Аби лиш не дочекалась того, що я дочекалася від своїх дітей, — відказала Марія, спираючись на кривувату палицю. — От маю двох дітей, а хто мені хоч слово добре мовить? Син любить сивеньку. Як грошей немає, тоді й до моєї пенсії руку тягне. А коли не даю, то насварити ще може. Свою сім’ю не вберіг — сивенька та стала на заваді. Тож зараз, окрім чарки, ніхто йому не потрібен зовсім, навіть мати рідна. Вже й онуків має від старшого сина, а розуму не додалося зовсім за стільки років. Сивий волос густіє, а ум коротіє. Що за життя таке? Чоловік покійний мій такий самий був. Мовчала. Тепер син, і знову мовчу. Недаремно хтось мудрий сказав, що як не мав щастя замолоду, то й на старості літ його не чекай…
— А дочка хіба не навідується? — поцікавилась Ольга.
— Я вже скоро забуду, яка вона на вигляд! А зростала ще малою та молодою, то такою уважною й лагідною була. Серце тішилось, що буде до кого на схилі віку голову свою прихилити… Я ж її пестила, бавила, сама боса була, а доню одягала якнайкраще, щоб вона у мене, як квіточка яскравою була. Накуплю тканини — і до кравчині Яніни. А вона уже нашиє для моєї Зіночки вборів усіляких гарненький.
Радіє дочка моя, а я сама й з нею радію, хоча сама боса ходжу. Хто ще ходив так гарно зодягнутий, як вона? Ніхто! А як виросла, вийшла заміж, то переінакшилась. Куди й поділась моя лагідна донечка. Гир та гир до мене. Згодом виїхала у Росію, на батьківщину свого чоловіка. Там і досі. До мене приїздила більш як п’ять років тому. Навіть листа не хоче написати. Даремно тільки щотижня на пошту ходжу, вісточку чекаю…
Запала довга мовчанка. Марія тихцем утерла хустинкою сльози, що рясно зросили глибокі зморшки на щоках. Ольга скрушно похитувала головою у такт своїм думкам, а потім знову запитала:
— Внуки хоч зрідка навідуються? Недалеко ж живуть.
— Та де там! Їм баба була треба, коли на навчання грошей не вистачало зовсім. Копійку до копійки складала — усе для них. Невістка ж ніколи й не подякувала. Хіба я винна, що син у мене непутящий? Я ж їй дітей вигляділа, коли вона вчилась заочно в інституті. І вночі до них вставала, і пелюшки прала, щоб не відволікати від навчання. Народилися ж обидва хлопці один за одним, важко їй було. Я тоді всі клопоти на себе взяла. А зараз навіть не гляне у мій бік. Викохала онуків, а вони, як приїжджають до матері, навіть у мій двір не ступлять. Що їм зараз стара баба! Он на яких машинах їздять! Що було — те загуло. А мені в їхньому житті місця немає, зайва я для них…
Знову змовкли. Марія незмигним поглядом занурилась у вид за вікном, де коло клумби безтурботно гралися діти. Мимоволі усміхнулась, а в очах застигли глибокі озера суму, яке життя у неї непросте і несправедливе…
Ірина ЯСІНСЬКА.
