Кілька років тому справи в бізнесі у мене йшли чудово, я заробляв дуже добре. І є у мене далекі родичі: якщо чесно я досі не зрозумію, ким же вони мені є, але мої батьки підтримують з ними відносини. А батьків я своїх поважаю.
Одного разу дзвонить мені мама і каже: «Потрібно Ігорю з Надією допомогти – його звільнили з роботи, а у них квартира в кредиті і дитина. Ти зможеш їм позичити 20 тисяч гривень? Віддадуть за рік, по дві тисяч в місяць. Дуже просять. Допомогти потрібно, ми ж родичі».
Ну я як би завжди людям допомагав, а тут тим більше родичі. Особисто з ними зв’язку я не мав, але через маму уточнив, як же мені з ними зустрітися. «Так вони на карту просять перевести, вони ж в селі живуть, їхати їм далеко» – просила мама.
Але я не погодився і сказав, нехай до мого офісу на тижні хто-небудь з них під’їде, тут на автобусі всього дві години, це недалеко. Я хоч рідних своїх побачу, ти тільки мій телефон залиш їм, щоб заздалегідь як виїжджати будуть, подзвонили» – попросив я.
Тиждень була тиша, я вже і забув про цю розмову, як тут пролунав дзвінок: – Андрій? Це Ігор, ваш двоюрідний дядько. Ми з дружиною під’їхали за адресою, можете швидше спуститися, а то стоїмо тут під знаком забороненої зупинки…
Думаю – нічого собі справи. У них і машина, виявляється, є. Напевно, якісь жигулі.
Кажу: – Ви мене звичайно вибачте, але я буду тільки через пів години в офісі. Яка марка машини, куди підійти?
– Ну знак біля кафе, ось туди я на газон заїхав зараз. А машинка Хонда і марку сказав. Думаю, нічого собі: сам займаюся бізнесом, а на такій не їжджу, а тут кросовер, та ще й в новий, у безробітних. Підходжу до офісу і справді: стоїть новенька Хонда прямо на газоні…
Ну підходжу, вітаюся. Дружина там теж його сиділа, але чомусь навіть не вийшла.
– Радий несподіваному знайомству з родичами. Яка вам сума потрібна і на який термін?
– Ну тисяч 40 можеш дати? За рік як-небудь розрахуюся.
– Ну взагалі то угода була на 20. Більше і у мене немає. Як віддавати будемо, розписку може напишемо?
– Та ну брате, ну ти що, ми ж рідні люди (плескає мене по плечу), все по родинному, ти що, своїй мамі скажеш, що розписки береш з рідних?
Я ніколи не любив зайву фамільярність, тому відповів досить сухо:
– Я вас не знаю. Ви мене теж. Або розписка, або ж забудемо нашу розмову.
– Гаразд, пиши.
Значить склали ми розписку в двох примірниках з паспортними даними, віддав я їм заповітну суму в 20 тисяч гривень і поїхали вони в своє село. У розписці я вказав, що борг повинен бути повернутий рівними сумами по 2000 гривень на місяць шляхом переказу на карту.
Як ви вже зрозуміли, пройшов місяць, а грошей немає. Ну думаю – почекаємо. Ще один проходить. Дзвоню. Починається вишукування причин – брате, почекай трохи, тільки на роботу влаштувався…
Ще місяць: – А я ж перевів тобі відразу 5 тисяч! Біжи перевіряй!
Загалом через півроку я зрозумів, що гроші ніхто мені повертати не буде. Гаразд думаю. Урок мені хороший, я тоді все таки нормально заробляв, а бігати по судах мені якось не дуже хотілося.
Пройшло 5 років. Я випадково дізнаюся, що Ігор бізнесменом став: меблі робить за європейськими кресленнями. І навіть сторінка в соцмережі у нього раптом з’явилася. Типу: «Меблі від теслі із села».
Давно я хотів мамі стінку нову купити, стару викинули давно, а нову все руки не доходили вибрати.
Для початку переконався в тому, що дійсно це буде він. Замовив у нього з його каталогу стінку ручної роботи. За 20 тисяч. З доставкою і установкою! Сплатив 1000 гривень передоплати і став чекати. Тут, звичайно, все було в термін.
Сиджу п’ю каву, чекаю. Заздалегідь відкрив двері і під’їзд. Щоб він заніс все це не бачачи мене. Ну і далі була кульмінація, коли я вийшов їх кухні: – Привіт Ігоре! Ну ось і розрахувалися! А то так би ніколи не розрахувалися.
– Андрію, ну я ж працював три тижні – дошки пиляв, лакував, гроші хотів заробити, а ти…
– А гроші чого 5 років не віддавав, не дзвонив?
– Так я думав ти багатий такий, що й не спитаєш і жартуєш з цими розписками…
– Ігор, ну я теж гроші не друкував, а працював. І зараз я перебуваю в набагато гіршому становищі, ніж ти тоді. І ти скільки разів говорив що вже перерахував, а в підсумку я не копійки не отримав…
Йдучи Ігор мені сказав:
– Ну і провчив ж ти мене, Андрію…
Відтоді більше ми не спілкувалися. Тепер я зарікся позичати гроші родичам.
