Немолодий Іван Степанович Басистий, поважний районний суддя, задумливо перегортав сторінки цивільної справи, яку мав розглядати на найближчому засіданні. Як не дивно, але за 25 довгих років роботи перед ним уперше постала така непроста ситуація: батько позивався до дітей щодо виплати йому грошового утримання.
Зазвичай доводилося відсуджувати аліменти покинутим дітям, а тут… «Викличу всіх цих шістьох дітей цього чоловіка, вислухаю їхні пояснення, і тоді ухвалюватимемо рішення. Поки ж важко щось прогнозувати…» — підсумував свої непрості роздуми Іван Степанович. За матеріалами
У залі засідання зібралися люди різного віку. Сивий, неохайний, у старій надто запраній сорочці, сидів на лаві, потупивши погляд, Михайло Іванович Омелянський — позивач.
Суддя по черзі надавав слово дітям.
— Я найстарший, — почав свою розповідь Іван, — тому говоритиму і за своїх трьох своїх братів. Батько покинув нас ще зовсім маленькими. За домовленістю з матір’ю він поїхав на навчання. Казав, що здобуватиме освіту, аби забезпечити гідне життя родині. Тим часом мама працювала на двох роботах: і нас утримувала, і частину грошей надсилала чоловікові. Передавала й продукти. Повернувшись, він не дуже брався до роботи.
Невдовзі поїхав на заробітки, а коли зрідка навідувався додому, то не те що шматочок ковбаси чи сто грамів цукерок, навіть хліба ніколи не привозив. Закінчилося все тим, що він пішов від нас в іншу родину.
— Я Світлана Сергіївна Непийвода, — підвелася відразу після хлопця молода жінка, — живу в місті, де навчався цей, так би мовити, мій батько. Його, живого, споглядаю зараз уперше, хоча на фото колись бачила. Мені мама розповідала, що познайомилася з ним під час навчання в інституті. Він не сказав їй, що одружений і має четверо дітей, натомість переїхав до неї жити. Коли ненька носила мене під серцем, випадково довідалась про його сім’ю. Після цього він поїхав додому і як у воду впав. Ми не мали від нього ані копійки допомоги. Та доля усміхнулася матусі, вона вийшла заміж за чудову людину, справжнього чоловіка, який мене удочерив, виростив, вивчив…
— Мені мама ніколи не казала зовсім ніколи, хто мій батько, — настала черга розповідати наймолодшого з дітей Василя Семенченка. — Тільки ось зараз, несподівано, коли прийшла повістка до нас додому у суд, повідала, що познайомилася з ним на святкуванні дня народження подруги. Покохала, зав’язалися стосунки. Дізнавшись, що мама чекає дитину, так званий «батько» зник. А виростив мене зовсім інший батько, якого я люблю і щиро шаную по сьогоднішній день.
Наостанок попросив у судді слова Володимир — один із чотирьох синів від першої дружини:
— Перед судом ми, діти позивача, познайомилися. Вирішили, що відтепер спілкуватимемося та зустрічатимемося й надалі. Наша мама розповідала нам ще колись давно, що одного разу від імені батька їй надійшло сто карбованців. Ми порадились і скинулися по тисячі гривень. Вручимо їх цьому перелітному птахові, іншої підтримки він від нас не заслужив і ніколи нічим не заслужить.
Михайло Іванович слухав дітей, похнюпивши голову. Усе своє життя він, як та омела, жив за рахунок інших, не думаючи ні про дітей, ні про свою старість зовсім. А тепер ота його безсоромна безтурботність бумерангом повернулася до нього самого через стільки багато років.
Суд відмовив громадянинові Омелянському у задоволенні позову. Коли суддя закінчив читати непросте рішення, батько нарешті підвів засмучену голову і подивився на своїх рідних, хоча таких далеких, дітей. Тихо з сумом промовив:
— Вони правду казали отут, оскаржувати я нічого не буду, не хочу вже. Вибачте мене, мої діти…
