Я заміжня 10 років. Мій чоловік дуже добре заробляє. Дмитро нічого не шкодує ні мені, ні дітям.
Дмитро сам з небагатої сім’ї, коли ми одружилися у нього нічого не було, навіть свою першу квартиру ми з ним взяли в кредит. Дмитро сам розпочав свій бізнес, який відразу став йому приносити гарний дохід і ми стали жити добре.
Але, десь на третьому році нашого шлюбу, я побачила, як змінився мій чоловік, він вже був не тією людиною, з якою я одружилася, він був іншим, його дуже змінили гроші, вірніше багато грошей: він багато часу проводив з друзями, міг повернутися пізно, говорив, що у нього справи, якісь турботи по бізнесу. Мені вже тоді це не подобалося, але я вже чекала другу дитину, тому вирішила, що нічого міняти не варто, адже дітям потрібен батько.
З малими дітьми мені дуже допомагала моя мама, вона навіть заради цього звільнилася з роботи. Я їй регулярно давала гроші, адже, зрозуміло, що вона була без роботи, і, якби у мене була няня – вона б отримувала набагато більшу плату, тому мене все влаштовувало. Я своїй мамі часто купувала гарні речі, вона і мої речі брала, харчувалася теж нашими продуктами, адже приходила до нас рано вранці, а йшла пізно ввечері.
Роки минали, діти трохи підросли, а Дмитро геть змінився: його якісь справи і робота стояли на першому місці, вдома він проводив все менше часу, мені і дітям уваги не приділяв. Я зрозуміла, що не про таке заміжжя я мріяла і варто розлучитися, я ще знайду своє щастя.
Та мене здивувала моя мама, вона сказала, що я не маю права приймати сама таке рішення, що я думаю лише про себе. Мама сказала, мовляв, а як ми будемо жити? Про дітей і про мене ти подумала? Не варто розлучатися, кращого життя ти не знайдеш.
Прикро, що моя мама дала таку мені пораду. Але я задумалася: а що, якщо вона права?
