Ми з чоловіком ростили двох синів, жили не дуже багато, тому особливих статків не мали. Коли мені було 37 років, не стало мого чоловіка і я зрозуміла, що тепер сама мушу все тягнути. Сини якраз підростали, потрібно було подбати і про освіту, і про житло.
І тоді я наважилася їхати в Італію, подумала собі, що старшому сину зароблю на квартиру, а молодший буде жити зі мною в селі в нашій хаті, яку потрібно відремонтувати, а ще краще відбудувати. Плани були сміливі, але іншого виходу у мене не було, до того ж, ті, хто поїхали переді мною, вже почали присилати додому кругленькі суми.
Старший син якраз вирішив одружитися, коли я назбирала на квартиру. Ми порадилися з молодшим, вирішили, що купим спочатку квартиру брату, а потім візьмемся до нашого будинку. Так і зробили, старший син з невісткою почали господарювати в своїй квартирі, а молодший будувався у нас в селі.
За кілька років і він одружився та привів невістку додому. Я дуже тішилася, що в хаті нарешті буде господиня, мріяла, що коли я повернуся, буду любити невістку як рідну доньку.
Всі зароблені гроші я витрачала на своїх дітей і не бачила в цьому нічого незвичного, поки синьйора, в якої я працювала, не почала мене картати за це. Вона не могла зрозуміти, чому я заробляю для дорослих дітей. У них в Італії все навпаки – діти турбуються про батьків.
Слова літньої італійки я не сприймала серйозно, поки одного разу не приїхала додому і не побачила, що зовсім не потрібна своїм дітям. В будинку, який будував мій молодший син, для мене навіть окремої кімнати не було передбачено. Була спальня, вітальня, дитяча, зал, кухня, навіть гардеробна, але для мене куточка не було.
Я запитала сина, де я буду жити, коли повернуся, але він віджартувався, що ми щось придумаємо. А невістка сказала, що є ще літня кухня, там можна жити теж. Але ж в літній кухні немає абсолютно ніяких умов, та й чому я маю туди йти? Одним словом, ця ситуація мене дуже засмутила.
В той день я поїхала до старшого сина, та його вдома не було, а невістка навіть чаєм не пригостила, не те, щоб спитати чи хочу я їсти. Вона вже забула, що квартира, в якій вони живуть, куплена за мої гроші.
Поверталася я в Італію з твердим переконанням, що тепер жодного євро дітям не передам, а буду збирати собі на житло. Добре, що хоч у мене є час і сили для цього.
Як я задумала, так і зробила, а діти це відчули з першого місяця, коли я не прислала гроші. Старший син чекав на гроші, бо у них кредит на авто, а молодший планував ще доробити огорожу, але мені тепер байдуже, я маю нову мету – заробити собі на житло.
