Я не з тих заробітчанок, що поїхали в світи, аби до пенсії тягнути своїх дітей. У мене є син і донька, і я їм відразу сказала, що буду заробляти для себе, щоб на старіть щось було. І їм легше буде, якщо у мене щось відкладене прибережеться.
В Італії я вже 8 років, поїхала у 58, відразу як вийшла на пенсію. Діти мої на той час вже були дорослі, одружені, жили окремо. Син у невістки вдома, а дочка в квартирі свого чоловіка.
Ви не подумайте, що їх з пустими руками до чужих людей відправила. Коли не стало мого чоловіка, я продала будинок, який нам дістався від моїх свекрів у спадок, а виручені гроші поділила – вийшло кожному по 15 тисяч доларів.
А далі я відпустила дітей у самостійне плавання. Допомагала лише порадами. Щоправда, внукам своїм ніколи нічого не жаліла – їм і гроші давала, і подарунки постійно купувала.
Коли поїхала в Італію, всі зароблені гроші складала собі. Могла інколи в Україну дітям посилку відправити, але там дріб’язок я висилала – каву, макарони, цукерки. Гроші – лише на день народження, по сто євро, і все.
Але три роки тому я дізналася, що моя дочка набрала багато кредитів і не може з ними впоратися. Про це мені розповіла сусідка, її подружка. Вона мені зателефонувала, і каже – тітко, рятуйте, бо Ліля ваша сама не справиться, там вже такі проценти, що словами не передати. Вона чоловіку боїться про це сказати.
Щоб ви розуміли, мова йшла про двадцять тисяч євро, і це без процентів. Важко сказати, на що дочка брала ці гроші. Ну так, ремонт робила, якусь техніку купувала. Та й часто Ліля моя без роботи сиділа, а жити хотіла добре – зачіска, манікюр, вії, брови. Одним словом – борг величезний, і назбирався він поступово.
Перша моя думка була – нічого віддавати не буду, сама брала кредит, сама хай і гасить. Потім сіла, подумала – звідки ж вона його віддасть? Та борг лише рости буде, і стане ще гірше.
Я приїхала додому з грошима, тихо, щоб ніхто не знав, з донькою пішла по банках, поміняла євро, і погасила всі її борги. Ліля була дуже щаслива, не знала як надякуватися. На цьому ми цю тему закрили.
А потім я собі подумала, що це несправедливо по відношенню до сина, адже він така сама моя дитина. І цього літа я приїхала додому, і дала синові таку саму суму. Він навіть не повірив, що я серйозно. Ще питав, чи не образиться Ліля, коли дізнається. Я йому відповіла, щоб він про це не хвилювався.
Але дочка таки дізналася, бо син за подаровані йому гроші купив машину – таку покупку не сховаєш. Ліля мені подзвонила з претензіями, як я могла так її обділити?
Я їй нагадала, як три роки тому дала їй таку суму, а вона каже, що це не рахується, бо ці гроші їй не дісталися. Тепер у брата є машина, а в неї немає, і це, на її думку, не справедливо.
Дочка зараз не спілкується ні зі мною, ні з своїм братом. А мені прикро, що вона так і не змогла оцінити моєї допомоги. Чи, може, я щось справді зробила не так?
