Всіх заробітчанок, яких я зустрічала тут, в Італії, на заробітки привела одна і та ж причина – бідність. Я не можу про себе таке сказати, бо ми з чоловіком хоч і сильними багачами не були, та все ж мали свій будинок, обоє на роботі працювали, щось заробляли, то ж не бідували це точно.
Але в 49 років раптово не стало мого чоловіка. Я залишилась одна, бо наша єдина донька Христина на той час вже вийшла заміж і жила у свого чоловіка, разом з його батьками.
Зять принципово не хотів йти до нас, казав, що він не почуватиметься у нас вдома господарем. А донька любила його дуже, тому і пішла вслід за ним.
Після того, як не стало мого чоловіка, я місця собі не знаходила, адже ми з ним прожили душа в душу 27 років. Я просто не знала, що мені без нього робити, як жити далі.
І тут моя двоюрідна сестра, яка вже багато років працює в Італії, стала кликати мене до себе. Я ніколи не думала про заробітчанство, бо мене і так все влаштовувало, я навіть не уявляла, чи справлюсь з цим завданням.
Але сестра мені сказала так:
– Ти приїжджай, хоч розвієшся, погостюєш у мене трохи, все роздивишся. Сподобається – залишишся, а не сподобається – повернешся додому. Ти точно нічого не втрачаєш.
І я погодилася, поїхала. Як не дивно, але Італія мені сподобалася, сестра відразу роботу мені знайшла, тому я залишилася. Все пішло просто, без труднощів особливих, і я вирішила, що попрацюю, аби на старість собі заробити.
Донька моя як тільки почула, що я в Італію збираюся, стала говорити, що не добре, щоб будинок мій пустував, тому, якщо я не проти, то вони з чоловіком переїхали б туди.
– Не проти, – кажу. – Живіть. Але як твій чоловік на таке погодиться? Він же казав, що в чужому домі він не господар.
Донька на цих словах замнулася, замовкла, а потім видала:
– Ну, власне, мамо, про це я також хотіла з тобою поговорити. Ми з чоловіком вирішили, що якщо ти вже їдеш, то повернешся не скоро. А ми не хочемо на чужому господарювати. Я у тебе єдина дитина, то ж зроби дарчу на будинок на мене зараз. Так мій чоловік зможе почуватися повноправним господарем.
Я погодилася, і переписала свій будинок на доньку, як вона того і хотіла. Але мені від її слів на душі дуже прикро було, бо ж кому я все залишу, як не їй? Навіщо так поспішати? Дай Бог, щоб у них з чоловіком все добре було, але ж у житті всяке буває. Господарем він хоче бути? Це добре, але треба ж щось для цього і робити!
Одним словом, я трохи образилася, але доньці цього не показала. Гроші вирішила заробляти для себе, подумала, що з таким зятем мені життя на одному подвір’ї не буде, тому вирішила складати собі на квартиру.
Коли через 4 роки я повернулася додому з кругленькою сумою грошей, якої б вистачило на покупку квартири, донька сказала, що краще ці гроші вкласти у будинок, адже він давно потребує капітального ремонту.
– Мамо, ну що ти як маленька? Навіщо тобі та квартира? Давай краще другий поверх зведемо, будемо мати великий будинок, в якому заживемо великою і дружною родиною!
Може, я б і погодилася, якби не характер зятя, який постійно хоче бути господарем.
Одним словом, я розгубилася, не знаю, що робити. Яке рішення прийняти, щоб було правильно, і щоб я потім про це не пошкодувала?
Cпеціально для Українці Сьогодні.
