6 Листопада, 2024
Гуляючи парком, я почула плач дитини. Біля хлопчика зібрався натовп. – Мама мене залишила, знову! Вона вигнала мене, сказала, що я їй не потрібен, що я їй тільки заважаю! До нас підбігла зaплaкана худенька жіночка, але хлопчик відвернувся від неї. Люди стояли здивовані

Гуляючи парком, я почула плач дитини. Біля хлопчика зібрався натовп. – Мама мене залишила, знову! Вона вигнала мене, сказала, що я їй не потрібен, що я їй тільки заважаю! До нас підбігла зaплaкана худенька жіночка, але хлопчик відвернувся від неї. Люди стояли здивовані

Гуляючи парком, я почула плач дитини. Біля хлопчика зібрався натовп. – Мама мене залишила, знову! Вона вигнала мене, сказала, що я їй не потрібен, що я їй тільки заважаю! До нас підбігла зaплaкана худенька жіночка, але хлопчик відвернувся від неї. Люди стояли здивовані

Центральний дитячий міський парк: фонтани, гірки, гойдалки і вольєри з тваринами. Справжня благодать для сімейного відпочинку. За матеріалами

Був теплий літній день, середина робочого тижня. Нечисленні дітлахи мирно гралися, а пильні дорослі відпочивали на лавочках. Несподівано, в атмосферу загального спокою вривається голосний дитячий плaч.

Це абсолютний рефлекс будь-якого батька чи матері – чуючи плач, ти здригаєшся і починаєш шукати очима дитину.

Між лавок, ридаючи і розмазуючи рученятами по обличчю сльози, йшов хлопчик років 6. Він заглядав в очі на шляху дорослим і з кожної такої зустріччю здавалося починав плaкати ще сильніше. А ще він був один.

Навколо дитини відразу утворився натовп, люди намагалися заспокоїти його, хтось вклав в руку хлоп’яти пляшку газованої води.

– Ти загубився, – м’яким голосом запитала його жінка похилого віку.

– Мама мене кинула, знову! – дуже голосно вимовив хлопчик. – Вона вигнала мене, сказала, що я їй не потрібен, що я їй тільки заважаю!

Знали б ви, що тут почалося. Люди обурювалися. Хтось уже взявся за телефон.

І раптом пролунав гучний, чіткий голос:

– Зачекайте, не дзвоніть нікуди. Я знаю цю дитину і його маму.

До присутніх йшла продавщиця з намету з морозивом. Вона щось говорила в невеликий, старенький мобільник.

Звичайно, натовп моментально оточив її, тільки ледачий не пройшовся по матері хлопчика.

А хлопчисько сидів на лавочці і сумно жував шоколадку, яку дав йому один з співчуваючих дорослих.

Через кілька хвилин з’явилася мати хлопчика.

Вона бігла по парку – молода, тендітна дівчина з пеpeлякaним обличчям. Вона зовсім не була схожа на монстра, який кинув дитину.

Зніяковіло опустивши очі, вона почала протискуватися між людьми, не звертаючи увагу на сварку, яка сипалися на неї з усіх боків.

– Та не лізьте ви до них, – знову втрутилася продавщиця, – дитина у неї така. Складна. Дівці і без вас не солодко.

А дівчина вже опустилася поруч з сином. Вона не кричала.

– Будь ласка досить. Підемо додому. – м’яко повторювала вона, стискаючи руки дитини.

І раптом він вирвав руки.

– Відстань від мене. Я тут хочу гуляти, – з цими словами він зірвався з місця і загубився в строкатому ігровому містечку.

Натовп замовк. Тихенько перемовляючись, і явно відчуваючи себе ніяково, люди стали розходиться.

А дівчина з погаслим поглядом, опустилася на лавку, поруч зі мною.

Ми сиділи зовсім близько, і я  відчувала, як їй хочеться поговорити. Так буває. Ти внутрішнім чуттям знаєш, що слова рвуться назовні, і людина просто чекає знака, що ти готовий вислухати.

– Часто він так тікає? – повертаючись запитала я.

Вона все говорила і говорила. Про те, що в місті у них немає ні рідних ні знайомих, тому, що чоловік військoвий і вони приїхали з далека. Про те, що син не хотів ходити в садок і, нічого не добившись, почав тікати і бродити по вулицях. Зрештою, їх попросили забрати його, тому, що не можуть брати на себе таку відповідальність.

Їй довелося піти з роботи. Але він все одно тікав, тепер уже з дому.

На прийомі у фахівців він був слухняною дитиною.

«У вас такa не по роках розвинена дитина», – захоплювалися вони.

Вона намагалася розповісти.

«Шукайте контакт з сином. Він у вас розумний, все розуміє », – чула відповідь.

А йому подобалося так ставитися до матері. Коли вона робила, щось не так, як йому хотілося, він переставав з нею говорити, міг мовчати цілодобово.

Ще він псував нишком речі. Міг забратися в шафу і порізати одяг, висмикнути з розетки вилку холодильника або підсипати чогось в пральну машину.

Батько, майже весь час проводить на службі, був переконаний, що дружина перебільшує. На його думку, вона сама винна в тому, що не справляється з дитиною.

Одного разу хлопчик зрозумів, як шкодують люди нещасного. І з тих пір став розповідати просто важкі історії про матір. Робив він це і в гостях, і на майданчику біля будинку.

– Я награвся, додому пішли, – пролунав голос у нас за спиною.

Коли ми обернулися, хлопчик вже, впевнений кроком, віддалявся по доріжці.

Дівчина піднялася і зсутулившись пішла за ним, спробувала взяти за руку, але він відсмикнув.

З боку це виглядало так, ніби попереду йде маленький гордий пан, а за ним покірно дріботить його нещасна рабиня.

– Як же так. Хіба таке буває? – запитаєте ви.

На жаль, буває. Трапляється це, коли розумна, з дуже сильним характером дитина зустрічається з м’якою і надмірно піддатливою мамою, не здатною дати адекватну відсіч.

Фото ілюстративне, з вільних джерел

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *