“Щойно новенька Тетяна з’явилася у нашому “бараці”, як усі заробітчани впевнено зашушукалися між собою: ця приїхала не працювати. Хоча з вигляду була звичайною симпатичною жіночкою ледве-ледве за сорок. Та й з перших днів, ніби наперекір усім думкам, завзято кинулася гнути спину на полі разом з іншими. Але тільки-но на горизонті з’являвся більш-менш іспанець, так світила до нього очиськами, що тільки дурний і сліпий не здогадався б, “що й до чого”, – ось так почала свою розповідь Марина, яка нещодавно повернулася з Іспанії. За матеріалами – Вісник.К,
Автор – Юлія САВІНА.
Заробітчани підсміювалися, дивлячись на це, і не раз підколювали Тетяну, мовляв, якщо вона і надалі продовжуватиме так “стріляти” очима, то незабаром не залишиться жодного “живого” багатія. Таня на те лише сміялася.
– Аякже, – взявши руки в боки і задерши голову, підігрувала, – для кого ж ці сеньйори свої гроші заробляють, як не для мене? Просто вони про це ще не знають.
В Україні її чекали лише дві дочки. Надбання від двох законних чоловіків. І не завжди вона була саме такою – відвертою і напористою. З першим чоловіком так завчила відомий біблійний канон: “Да убоится жена мужа своего”, що нарешті стала схожою на дресировану домашню собачку. Піднеси-віднеси, сидіти-тремтіти і стояти-боятися – ось такі команди вона чула найчастіше. Кидалася чимдуж їх виконувати і все одно отримувала стyсaна під бiк. “Для профілактики”, як любив повторювати чоловік. Коли остання крапля переповнила чашу терпіння, повернулася з дочкою до батьків.
Другого чоловіка не любила. Але, пам’ятаючи перший шлюб, дозволяла любити себе. І дуже тішилася, дивлячись, як спокійно він ставиться до її керування ним. Проблеми почалися пізніше. Бо поки не з’явилася спільна дитина, він жодного разу не натякнув про те, що її донька його обтяжує. Але щойно жінка повернулася з будинку, як почалося: “…твоя відібрала в моєї пляшечку з кашкою, твоя не так колише, і взагалі, чи не пора її відправити пожити в село?”
Таня мовчала, поки вистачало сил. Аж поки одного разу старша дочка не сказала фразу, яка просто змусила жінку піти на розлучення вдруге: “Мамо, відвези мене в інтернат – тоді ви сваритися перестанете…”
Часи безгрошів’я навчили її… використовувати чоловіків. Хоча старі пліткарки і називали за це, як хотіли, вона не зважала. Коли ж запропонували поїхати на заробітки за кордон, ні секунди не роздумувала. Діти вже майже дорослі, чом не поїхати?
Чужих дітей обдаровує, а про своїх і не згадує
Коли вперше почула, як звуть її господаря, аж розсміялася:
– Педро? А його жінку, напевно, величають Хітою!
Щоправда, нормальної розмови із Педро у неї тоді так і не вийшло. Мови ж не знала, одне “бе” і “ме” виходило. Показав, де вона працюватиме, і дім, де житиме разом з іншими заробітчанами. Ото й усе. Але який був чоловік! Просто її мрія: спортивної статури красень із повними кишенями грошей.
Відразу й почала розпитувати про нього. Виявилося, що він давно і щасливо одружений. Теж має дві дочки на виданні, і взагалі, чоловік, що треба. Був доволі щедрим із заробітчанами, не цурався розмови з ними “про життя”. Єдине, до чого ставився з відразою – так це до місця, де попервах селив своїх працівників.
Чим довше Таня спостерігала за Педро, тим більше у неї виникало бажання. Він – саме той, хто їй треба. Та хіба може ця Лола зрівнятися з її стрункою та українською вродою!
І Тетяна вже відкрито почала розмовляти із сеньйором.
Українці, заробляючи у Педро більше грошей, знімали собі окремі квартири. А той дім, у якому жили спочатку, поступово перетворили у роздягальню. Ось тепер він дійсно став нагадувати свинарник: купа пилу, кругом валялося взуття, в якому працювали на полі, старий одяг. Заходили сюди хіба що зранку та ввечері, решта часу будівля пустувала.
Але, вочевидь, для Педро це вже не мало ніякого значення. Іспанець зaкохався у Тетяну, обсипав її подарунками. Як не дивно, але заробітчани всі як один почали жаліти зраджену Лолу. Вона жодного разу не влаштувала показного скандалу, мовчки відпустила чоловіка, який перебрався жити до Тетяни.
– Та я б на місці Лоли все волосся розлучниці повисмикувала, але чоловіка таки спробувала б повернути, – не раз “зaводилася” то одна, то інша жінка. – І геть тій не пече, що на нещасті щастя не побудуєш. Не інакше, як причарувала того бідного Педро.
***
До Тетяни ці розмови вже й не доходили. Вона стала справжньою пані, не працювала. Через рік викликала до себе дочок, обом Педро покупляв квартири. Донечки мали мамину хватку, тож одна за одною повискакували заміж за іспанців. Весілля, подарунки, усі витрати взяв на себе Педро. А от до своїх власних дочок так ні разу і не навідався, хоча щодня їздить повз будинок, у якому щасливо жив колись.
Фото ілюстративне – pixabay.
