– Оленко, ходімо гуляти, тобі що лікар сказав, ти не забула?
– Та ну тебе, досить з мене, не хочу гуляти, ноги в мене слабі, – Оленка винувато посміхнулася.
Майже всю вагітність вона на збереженні лежала. Три тижні у клініці – тиждень удома. І так майже сім місяців.
А до того довго в них нічого не виходило, тому особливо берегтися треба, трішки залишилося доходити.
Хоча гуляти теж треба, Олена сама це розуміла.
– Як це досить, ти моя кохана Оленко? Ти синочка нашого носиш, і я тебе дуже люблю. Давай я тобі черевички одягну, тепле пальто, за руку візьму і підемо на вулицю, там біло–біло, сніг, краса, – не вгавав Віктор. – А ще я тобі тістечко вишневе куплю, твоє улюблене, якщо підеш. Сказали гуляти треба, а погода хороша…
– Ну гаразд, – Олена важко підвелася.
Олена вдягнула тепле пальто, взула зимові черевички і вони з Віктором вийшли з підʼїзду.
Надворі було тихо, сніг майже перестав падати, небо чисте, зоряне, мороз буде, мабуть.
Раптом Віктор зупинився і здивовано подивився кудись у бік лавки.
– Дивись, що це там таке?! – здивовано гукнув він Олені. – Хтось речі на лавці забув, чи шо?!
Віктор підійшов до лавки. Він хотів струсити сніг з пакета, який стояв на лавці.
Чоловік глянув на «пакет» і оторопів від несподіванки!
Він раптом заворушився!
– Оленко, дивись, та це ж дитина!
Вони стали струшувати сніг.
– Змерз він, Вітя, бери його на руки, його зігріти треба, потім розберемося, звідки він тут узявся, – Олена розхвилювалася.
Треба ж такий маленький, напевно він загубився. А десь його мама і тато не знають, де його й шукати!
Віктор підняв дитину, той мляво обійняв його ручками.
Вдома зняли йому шапку, рукавички, черевики та куртку.
Стали ручки та ніжки розтирати. Це був хлопчик, напевно, чотири чи п’ять років.
Олена і Віктор в дітях не дуже ще розбиралися, своїх поки не було.
Олега молока йому теплого налила, дала булочку з родзинками, і спитала.
– Як тебе звуть? Сашко? Ти що загубився, правда? Пам’ятаєш, де живеш? Не пам’ятаєш? Хлопчик головою похитав.
– Ні–і–і, – він випив молоко, булочку з’їв і повеселішав.
– Вікторе, треба ж подзвонити, повідомити, його ж шукають напевно, – захвилювалася ще більше Олена. – Дзвони кудись…
Віктор додзвонився, але черговий ніякої інформації про хлопчика років п’яти не мав.
Віктор залишив свій номер телефону і йому пообіцяли зателефонувати, щойно буде інформація.
Поки вони дзвонили, маленький Сашко розімлів від тепла та їжі, та й так заснув у м’якому кріслі з недоїденою булочкою в ручці.
Олена йому подушечку під щічку підклала, пледиком накрила, крісло велике, втомився, краще не перекладати малюка, хай спить.
Сама Олена заснути ніяк не могла, перехвилювалась. Та й у животику її дитинка рухала ніжками…
Віктор запитав:
– Оленко, ти як, все гаразд? Давай я його заспокою, – він приклав руку, відчув ніжку. – Ну, чого ти, синку? Дай матусі відпочити, мамі сили потрібні, от розумник, от молодець, тато поряд, спи, мій хороший!
– А уявляєш, Вікторе, – Олена поклала голову йому на плече. – Уявляєш, а раптом наш маленький, наш Миколка, коли підросте, ось так загубиться і немає його ніде. Уявляєш? Я б до ранку не витримала, спати вже точно б не стала. Це ж просто уявити навіть неможливо!
– Давай спати, Оленко, ранок вечора мудріший. Ми зараз все одно нічого зробити не можемо. Куди треба, ми вже повідомили. І взагалі, ось добре, що я тебе гуляти вивів, а то б цей Сашко так і змерз на лавці. Заснув і змерз, так що все слава Богу, спи, – і Вітя погладив по волоссю Оленку, яка засинала…
…Рано–вранці їх розбудив дзвінок телефону. Сашко прокинувся, одразу не зрозумів, де він і розплакався.
Оленка втішила хлопчика, той заліз їй на руки, обійняв, видно згадав, як вона вчора його годувала, ручки й ніжки розтирала.
Олені було приємно тримати на руках дитину, але вона знову відчула, як порухався її малюк.
– Так, так, хлопчик у нас, – Віктор відповів на дзвінок і зробив Олені знак рукою, що все гаразд. – Так, я все зрозумів, добре, ми зараз його одягнемо і приїдемо. Дякую, що подзвонили.
– Ну що, знайшлись його батьки, що тобі сказали? – нетерпляче почала розпитувати Олена.
Віктор поклав телефон і хотів розповісти. Але маленький Сашко раптом сказав:
– Не хочу їхати, хочу тут лишитися. Не хочу!
– Оленко, він виявляється втік, на прогулянці втік, уявляєш?
– А чому він додому щось не хоче? – сказала Олена напівголосно, щоб тільки Сашко ще сильніше не розплакався.
Але він чув, що про нього говорять, і плакав, безнадійно, щоб його пригріли добрі люди…
– Оленко, Сашка немає вдома, він в притулку живе. Він не має нікого…
Оленка ще міцніше обняла хлопчика. Як же ж погано йому без мами.
Але тут знову наполегливо порухався її малюк, потім ще і ще…
– Вітю, мені якось погано, може починається, не знаю навіть, – Олена розгублено подивилася на чоловіка.
Він глянув на неї.
– Ти чого, Оленко, рано ж ще начебто! Ти краще відпусти з рук Сашка, він уже не маленький, а я зараз швидку виклику!
Швидка примчала, Олені наказали збиратися і Сашка вирішили взяти з собою, а потім Віктор його відвезе. У пологовому будинку, поки Олену оформляли, і поки Віктор забирав її речі, Сашко сидів на дивані і задумливо хитав ногою.
– Маму привезли? По братика тобі приїхала? – літня акушерка побачила сумного хлопчика. – Ти не бійся, тут недовго, приїде твоя мама, – потріпала вона Сашка по волоссю і він у відповідь сумно, якось по дорослому усміхнувся.
Потім Віктор відвіз його в притулок. Сашко всю дорогу мовчав, а коли жінки підійшли, щоб забрати його, він озирнувся. І Віктору здалося, що в його очах він побачив питання та… Надію.
На ранок Віктор дізнався, що він став татом, у нього син народився, Миколка, вони з Оленою вже давно це ім’я вигадали.
Цілий день Віктор купував те, що вони не встигли чи побоялися купити заздалегідь, адже син народився на два тижні раніше за призначену дату.
Надвечір Віктор нарешті опинився вдома, сів втомлено в крісло і подзвонив Олені.
– Вікторе, я його годувала! Він такий милий, на тебе схожий, і робить так ротиком, молочко шукає, це дуже смішно, скоро побачиш!
Ти купив все? Молодець, а ліжечко? Таке, як ми хотіли? Чудово! – Олена говорила без упину, а Віктор сидів і безглуздо щасливо посміхався, добре його ніхто не бачить.
Вони сміялися, зупиняли один одного, Віктор казав їй, як він любить її та синочка.
Погляд Віктора блукав їхньою маленькою затишною кімнатою.
– Оленко, ну ще розкажи, як він носик зморщив, було смішно? А ще…
Віктор раптом побачив на батареї маленькі скручені рукавиці. Вони забули в метушні їх Сашкові надіти.
Рукавиці висохли і так самотньо і жалібно лежали на гарячій батареї, що на них щемно було дивитися.
– Вікторе, ти чого замовк? Чуєш, Вікторе, а розкажи, як ти відвіз цього хлопчика, як ти Сашка відвіз? Він плакав? – Олена наче відчула, чому Віктор замовк.
І йому раптом стало соромно, що він такий щасливий, такий радий, що у них з Оленкою малюк, синок довгоочікуваний, що ось так просто відвіз, віддав, двері зачинив, і немає Сашка для нього, наче й не було.
Тут же подумав – а ми тут, він же ж чужий, ми його повернули туди, де він має бути.
Але сам розумів, що не зможе вже зовсім забути, як Сашко спочатку плакав, тримав його міцно.
А потім ніби зрозумів, що він їм не потрібний. Відпустив руку і пішов до тих жінок. Не тому, що хотів, а тому, що більше нема куди. Тому що він нічий…
– Викторе, ти чого мовчиш? – голос Олени теж був уже не такий радісний.
– Та ні, все гаразд, просто тут рукавиці. Ми забули одягти Сашку рукавиці, я тільки зараз їх на батареї побачив.
– То треба йому їх відвезти. І взагалі, Вікторе, ти дізнайся про нього, у нього що, зовсім нікого немає? Я дивлюся на нашого Миколку – як же ж Сашкові напевно самотньо, навіть якщо вихователі добрі, а він все одно розуміє, що немає в нього ні мами, ні тата!
Віктор зібрав цілий пакет гостинців та іграшок, а зверху рукавиці поклав. Хотів просто передати для Сашка, а у завідувачки розпитати про нього, що Олена хотіла.
Але Віктор сам себе обманював, сам він відчував, що так просто не обійдеться, що побачить хлопчика.
І так і сталося. Сашко побачив Віктора ще здалеку, мабуть, він у вікно дивився. І Сашко біг, біг коридором, розставивши широко руки, і радісно кричав Віктору:
– Я знав, я знав, що ти прийдеш, я точно знав!
Завідувачка піддалася на прохання Віктора і дозволила взяти Сашка в гості.
І через два дні вони разом, Віктор та маленький Сашко, вже їхали зустрічати Олену з малюком із пологового будинку.
– Ну що, ось і виписують твою маму, а ти плакав, бачиш, як швидко, – побачила сяючого Сашка та сама стара акушерка. – Тобі мама кого обіцяла, сестричку чи братика?
Сашко подивився на Віктора і раптом впевнено сказав:
– Братика обіцяла, так, братика.
– Ну так і добре, пощастило твоєму братику, бач у нього який уже старший брат є, захисник. Ну молодець, біжи, зустрічай маму, сумував мабуть, – і акушерка пішла далі коридором пологового будинку.
А Сашко ще міцніше взяв руку Віктору, а очі його просто сяяли.
Пізніше обговорюючи все, що сталося, Віктор з Оленою зізналися один одному, що кожен з них просто впевнений, що все це не випадково.
Що це справжнісінький чудовий Різдвяний подарунок.
Адже вони так довго мріяли про дитину.
І так важко далося Олені її материнство, що Господь змилосердився над ними і подарував їм одразу двох синів…