– Віра Михайлівна, ну що ж ви самі йдете? Сказали б мені що вам потрібно, я б купила і принесла вам. Ну як ви з слабими ногами? Мені не важко, правда. Подзвонили б мені, я завжди рада вам допомогти, – зустрівши на шляху до магазину, заторохтіла сусідка Марійка, – я ж від душі, не соромтеся, якщо що.
– Так що ж я тебе Марійка кожен раз просити буду. Сиру захотілося, от вийшла, а так Сашин водій привозить мені все що треба. Та й мені якось треба рухатися, а то зовсім ноги перестануть ходити, розбалую їх. Ох Марійко, ніяк я не домовлюся зі своїми ногами, щоб вони мені ще послужили, а з сім’єю Саші не хочу жити, невістка у мене дуже сувора. Хоча Саша весь час кличе жити до себе, а невістка мовчить.
– А щось я Сашу давно не бачила, – запитала цікава сусідка, – чи то, просто так виходить, що я його не зустрічаю.
– Так я його сама більше місяця не бачила, роботи багато у нього, допізна працює. Адже він генеральний директор на фірмі. Дзвонить кожен день, питає, що потрібно купити чи якщо в поліклініку треба, так водія присилає. Дуже я за Сашком сумую, дуже. Прикро мені, що рідко бачуся з ним.
– А що з ногами у вас Віро Михайлівно? Що лікарі кажуть? Лікується чи як? – не вгамовувалася Марійка.
– А нічого певного не говорять. Обстежилася, нічого такого не знаходять, щоб ноги ходити не хотіли, а ось бoлять і все. Інший раз прямо до сліз. На вік грішать. У них зараз для мене один діагноз – вік.
І Віра Михайлівна махнула рукою і ковтаючи сльози від бoлю в ногах і від образи на сина побрела до магазину.
Увечері, як завжди подзвонив Саша. “Черговий дзвінок” – так називала Сашкові дзвінки Віра Михайлівна.
Дзвонить синок дізнатися, чи жива я ще? Так ось поки що Господь милував, тільки не знаю, навіщо я живу, нікому не потрібна, – почала свою скривджену мова Віра Михайлівна.
– Мамо, ну що за розмови, що ти знову починаєш ось це все говорити.
– А що мені твої дзвінки, я тебе хочу побачити, скучаю я за тобою Саша.
– Мама ну не виходить зараз побачитися. Приїжджаю додому після одинадцятої ночі. До кінця місяця розвантажуся, заїду до тебе.
– Напевно мені треба на той світ піти, щоб ти приїхав. Ну що ж синку, раз ти не маєш часу на мене, тоді до побачення.
І зі сльозами ображена мати натиснула на телефоні кнопку відбою.
Перед сном Віра Михайлівна натирала маззю свої слабі ноги і говорила:
– Ніжки ви мої, прошу я вас ну послужіть ви мені ще, походіть, дуже ви потрібні мені здоровими, – і з важким серцем літня жінка лягла спати.
І сниться сон Вірі Михайлівні, як ніби її ноги розмовляють з нею:
– Ось кожен раз ти просиш нас послужити тобі, та тільки це не від нас залежить, а від тебе. Ось ти ображаєшся і злишся на свого сина, що він до тебе не приходить, а ми тому і болимо і не хочемо ходити. Кинь образи. Не ображалася б, а краще б сама сіла в таксі, та й поїхала б до сина, якщо так побачити його хочеш.
– Так як же я поїду, якщо ви так болите.
– А ти припиняй злитися, дивись і ми заспокоїмося.
Вранці Віра Михайлівна прокинулася і стала обмірковувати свій сон.
“А й справді, поїду я до Саші в офіс, не вижене ж він мене”.
– Олександр Миколайович, до вас ваша мама прийшла, – повідомила секретар.
-Мама? Здивувався Олександр.
Він вискочив в приймальню:
– Мама, мама, Господи, що сталося?
Саша обняв матір і повів її до свого кабінету:
– Сідай матуся ось сюди в крісло, тобі тут буде зручно, що трапилося мама? – Не міг заспокоїтися Саша.
Нічого не сталося синку. Дуже я за тобою скучила. Ну думаю, раз тобі ніколи, поїду сама до тебе побачитися, не виженеш ж ти мене.
– Ну що ти мама, я такий радий що ти приїхала, зараз ми з тобою будемо чай пити з тістечками і розмовляти. Як я радий, а як же ти мама з слабими ногами до мене змогла приїхати?
– А я з ними домовилася, синку, що коли до тебе поїду, щоб вони не боліли.
– Мамусю, ну ти з ними частіше домовляйся і частіше приїжджай сюди до мене чай пити з тістечками, тільки ти мені попередньо дзвони, а то мене може не виявитися в офісі.
І Саша з мамою засміялися.
