-Петрівно, ти бачила оголошення на під’їзді? З самого ранку висить, ще не зірвали.
-Що за оголошення? Воду відключають гарячу, чи що? Наче рано ще…
-Та яку воду. Про оренду кімнати оголошення. Пам’ятаєш днями ти казала мені, що хотіла б здати в оренду другу кімнату? Надбавка до пенсії буде. Студентка зняти хоче, не якась там фіфа.
-А ти ж, Наталя, начебто теж хотіла здати? Або так для розмови мене тоді підтримала?
-Та хотіти щось хотіла, але до мене ж онук старший іноді заїжджає. Ночує іноді. Як же я кімнату здам, він образиться – бабуся в хаті відмовила.
Мені ж приємно, що любить онук бувати в мене. Зателефонує мені – бабусю, напечи пиріжків, бо мама не вміє.
Цукерки мені приносить шоколадні та морозиво. Знає хитрун, що баба морозивко любить. Поп’є зі мною чаю з пиріжками і з варенням, побалакає, а потім каже:
-Можна бабусю я в тебе залишуся? Мені позайматися треба, а то вдома сама знаєш що…
Мама з татом сваряться. У сестрички Іри вічно музика репетує. Ну і як мені його не залишити. Славко хлопець хороший, добрий. Не можу я його образити.
-Слухай, Наталю, а в нього дівчина хоч є? Адже хлопця теж вчасно одружити треба. А то розбеститься, перегуляє, потім бажання й відпаде. Знаємо ми таких, які не хочуть одружуватися, бояться відповідальності.
-Та ні, Тетяно, мій Славко не такий. Він у нас хлопець серйозний, технікум закінчує. До батька на завод працювати скоро піде. А дівчина була, тільки посварилися вони.
Не знаю, що там. Батькам вона чимось не сподобалася. Сказали Славку, а вона й почула. Образилася, що він їм не заперечив. А Славко дуже переживає…
-Ну, розберуться. Ти, ось що, Наталю, ти ж молодша, мені зайвий раз встати важко. Будь ласка, принеси мені це оголошення, може й справді пущу квартирантку до себе. Гроші ж мені не завадять, зуби ось знову треба робити…
…Тетяна Петрівна з самого рання прибирала в квартирі. А як же ж! Сьогодні до неї мала прийти дівчина на оглядини кімнати.
Нарешті пролунав дзвінок у двері. На порозі стояла молоденька дівчина.
-Доброго дня! Я – Юлія, – сказала вона.
Тетяна Петрівна оглянула її. Зростом маленька, волосся світле, в хвостик зав’язане…
-Ви Тетяно Петрівно, не подумайте нічого. Просто хочу самостійно пожити спробувати.
А мама з татом у мене є, тут у нашому місті живуть. Вони правда не пускали мене на знімну, але я майже переконала їх.
Вони мене, Тетяно Петрівно, пізно народили. Одна я в них, от і переживають за мене, кроку ступити не дають.
Тетяна Петрівна згадала себе й посміхнулася. Яка дівчина відкрита, щира, як вона сама в юності.
Тільки у Тетяни Петрівни сестер та братів молодших семеро було, а вона – найстарша. Поки їх виховувати допомагала, у дівках і засиділася.
Так одна й лишилася. А брати й сестри всі роз’їхалися хто куди, що поробиш…
-Ну поживи, поживи, дитинко сама. Це діло корисне, – сказала вона й пішла до себе в кімнату.
А вранці Тетяна Петрівна вийшла на кухню й ахнула!
-О, Боже! – тільки й сказала вона.
Все блищить. І чашка з блюдцем чужа стоїть. Скляна, прозора, треба ж. У неї правда безладу ніколи й не було. Ну так, як правило, може десь і недогледіла бувало…
-Ой, вибачте, Тетяно Петрівно, я тут без дозволу. Мама вдома нічого не дає робити. А я подумала вам приємно буде, – стоїть, усміхається у бавовняному сарафанчику.
У Петрівни аж на серце потеплішало.
-Нічого, похазяйнуй, дитинко. У мене тут споконвіку ніхто не хазяйнував, я не ображаюсь, а навіть навпаки рада.
-Я на навчання, а потім мені на підробіток. А ввечері в магазин зайду, вам може купити щось?
Від цих слів Тетяні Петрівні ще приємніше стало…
-І так щодня, чуєш, Наталю! Дівча – золото, от же ж комусь дістанеться. Правда, скажу я тобі, до господарства вона зовсім не привчена!
Професорська донька виявляється ця Юлька моя. З дитинства балувана, а ось як буває – прагне самостійності. Характер!
-Та я дивлюся ти Петрівна аж помолодшала. Недаремно виходить мешканку пустила.
-І не кажи, Наталю! А твій то онук приїжджає?
-Та вранці дзвонив мій Славко, сьогодні збирався. Я вже й тісто поставила.
-Соромно сказати, Наталю, та ти б мене хоч навчила, я вже й не пам’ятаю, коли сама пиріжки пекла. Для себе ніби й ні до чого, а мої далеко.
Щороку якщо й відвідають усім гуртом, то й не до пиріжків.
А для Юлі я б напекла. А то вранці зʼїсть дрібку, та й побігла.
А ввечері яблучко тільки. Я, каже, баба Таня, не люблю на ніч їсти. Ну що ти робитимеш, дівчинко, переживаю за неї. Так. А що ти так здивувалася? Це я їй дозволила мене бабою Танею називати. У Юлі бабці немає давно, мати вже у віці. А то якось манірно – Тетяна Петрівна! А я хто – баба і є!
Пізно ввечері хтось подзвонив у двері.
-Юлечко, відчини, дитинко, може сусідка це, – гукнула Петрівна.
Юля відкрила і застигла від подиву. Славко теж, як був у шортах, майці і з мискою теплих пиріжків у руках стоїть, дивиться:
-Юлю, а ти як тут опинилася? Мені бабуся сказала сусідці Тетяні Петрівні пиріжків віднести, і раптом ти… Юля! Я тобі дзвонив, писав, а ти не відповідаєш! Ну не ображайся, що мама тебе назвала балуваною. Вона не зі зла. І немає в мене ніякої нареченої, це мама все вигадала. Вважала, що ми не пара. Так, хто я, а хто ти. Ти вся така, з професорської сім’ї, а я – роботяга!
-Все сказав? – сміючись запитала Юля…
-І ось, ти уявляєш, Наталю, значить, ця малявка і каже твоєму Славку:
-Все сказав?
А він почервонів, ні, каже, не все, я люблю тебе і мені все одно, з якої ти сім’ї, хоч ти донька президента, чи безробітного.
І прошу тебе стати моєю дружиною! І миску твою з пиріжками їй простягає.
А вона пиріжок взяла, відкусила, і каже – я згодна! А я за рогом у коридорі стою, щоб не побачили. Я просто пішла подивитися, з ким це там Юлечка розмовляє, хто це до нас прийшов так пізно. А тут таке!
…На весіллі Юлі й Славка у кафе Тетяна Петрівна сиділа поруч із її батьками. Мама й тато Славка теж потрапили під чари Юлечки. І поводилися так, наче ніколи і не були проти їхнього шлюбу.
-Баба Таня, а ти чого така сумна? – Юля після першого танцю зі Славком підсіла до Тетяни Петрівни.
Та витерла сльозу.
-Та так, Юлечко, рада за тебе дуже, та й звикла я до тебе.
-І я, баба Таня, ми зі Славком тепер до вас із Наталею Іванівною часто приїжджатимемо, ти не хвилюйся. Ви ж наші бабусі!
-Та вже ж, Петрівно, рахуй поріднилися ми з тобою, правнуків разом чекатимемо!
-І не кажи, Наталю! От не знаєш, де знайдеш, де втратиш! Ну хто б міг подумати, треба ж.
Маю я собі онучку, ластівку таку Юлечку. Ось уже нагородив мене Господь на старість. Не знаю навіть, чим я таке щастя заслужила. А всього ж кімнатку тільки здала по оголошенню…
