Про велику родину я мріяла з дитинства. Пам’ятаю, як ще малою молила Бога, аби він послав мені в майбутньому хорошого чоловіка і чудових, здоровеньких діток.
Мабуть, моє бажання було дуже сильним, а Господь – щедрим, бо зараз мені 32 роки, а в мене вже є четверо малят.
Андрій, мій чоловік, теж справжній подарунок з небес. Він так гарно до мене залицявся, тішив подарунками, підтримував, ні в чому і ніколи не відмовляв! Тоді здавалось, що всі мої мрії збулися і я буду щасливою завжди. Але тепер я розумію, що дуже помилялася…
Перші роки шлюбу я тільки те й робила, що сиділа вдома та догоджала чоловікові. Ну, воно й не дивно, бо завагітніла я вже на другий місяць після весілля і одразу пішла в декрет. Як же мені це подобалось! Встала, навела порядок у квартирі, приготувала смачну їжу, зустріла чоловіка з роботи… Це все приносило таке задоволення, що аж описати не можу.
Але після першого декрету настав другий, а там і третій, четвертий… З кожною дитиною мені ставало все важче справлятися з домашніми справами. Бо шкоди стає все більше, а енергії в мене – все менше. Та ще й Андрій почав просто всідатися мені на голову!
Поїв – лишив тарілку після себе. Шкарпетки зняв після роботи – кинув їх під диван. І це ще тільки маленька частинка всього, що він мені видавав! І аби він це сам робив, то ще пів біди. Але ж у нас є двоє хлопців, які повністю поведінку батька повторюють!
Тепер я до порядку їх привчити не можу. Бо сини, як і чоловік, думають, що в них є безкоштовна служниця, яка і прибере, і наготує, і помиє. І мені це вже в печінках сидить!
– Я вже хочу або на роботу, або помічницю, – сказала я якось Андрію. – Я вже не можу днями готувати та прибирати, уже дах їде, чесно тобі кажу.
– Еге, оце ти вигадала! Від чого тобі втомлюватися, як ти днями вдома сидиш? Я – чоловік, голова сім’ї, самець. Це значить, що я повинен дати тобі дім і гроші. А ти, як жінка, повинна доглядати той дім і моїх дітей. Ми скільки років уже так живемо, а зараз ти надумала, що тобі щось не подобається? Не сміши мене, – відмахнувся від мене Андрій.
Так мене ці слова образили, що я кинула все та поїхала до подруги на чашку кави, аби трохи дух перевести. Цілий день вдома мене не було. Думала, приїду зараз, чоловік на колінах повзати буде. А він мені ще й моралі почав читати, що я нікудишня мати та жінка, що я тільки те й вмію, що унітази їсти та каші варити. А на більше я, бачте, не годжуся.
Після тих слів я не можу нормально дивитися на чоловіка. У саме серце образа засіла… Що тепер робити і як його перевиховати – не знаю…
