Олена щойно замісила тісто на вареники, як на столі задзвенів її телефон. Номер був незнайомий.
Олена витерла руки і взяла слухавку.
– Так, я слухаю, це хто? – запитала вона в телефон і застигла від несподіванки.
На тому кінці хтось тихо плакав.
– Алло, алло, та говоріть вже! – не витримала Олена. – Хто це? Що у вас сталося?!
– Олено, Оленочко… – почувся у слухавці жіночий голос.
Олена аж присіла від несподіванки.
– Цього не може бути, – тільки й подумала вона.
Жінка одразу впізнала цей голос. Колись він був сильним, молодим, владним. Тепер значно ослаб і звучав, ніби підлещувався, але ця інтонація – вона нікуди не поділася…
– Слухаю вас, Лідіє Іванівно! – нарешті відповіла Олена, впізнавши колишню свекруху.
– Оленочко! Впізнала! – залепетала та в слухавку. – Я б хотіла онучку побачити. Останнім часом все думаю про неї…
– Лідіє Іванівно! Ви, здається, забули, що колись ви відмовилися від неї.
У слухавці знову почулося схлипування і нестримний плач. В Олени мимоволі стрепенулося серце, але вона, перемагаючи цей порив жалості, різко завершила виклик.
– Мамо! Хто така Лідія Іванівна і від кого вона відмовилася? – запитала Олену вісімнадцятирічна Катруся, яка стала свідком цієї телефонної розмови.
Олена трохи зам’ялася, видно було, що їй ця розмова неприємна, але все–таки після деякої внутрішньої боротьби сказала:
– Лідія Іванівна – це твоя бабуся! Від тебе вона колись відмовилася! І телефон десь знайшла, згадала, коли знадобився…
– Ви з нею посварилися, чи що? – здивувалася Катя, з якимось дитячим подивом дивлячись на матір.
– Катю, це довга розмова… Я взагалі не хочу говорити про цю жінку…
– Мамо, а я нікуди не поспішаю, я із задоволенням тебе вислухаю…
Олена задумалася, по її обличчю пробігла тінь образи, обурення та нерозуміння. На очі навернулися непрохані сльози.
– Розумієш, доню, ми з твоїм батьком побралися коли нам по двадцять років було… Ми тоді обоє були молоді і наївні…
Олена згадала, як вперше з’явилася у будинку Михайла.
– От, мамо, тату, знайомтеся! Це моя дівчина, Оленка! І ми вирішили одружитися! – заявив батькам, які вийшли їм назустріч, Мишко.
Звісно, Олена не очікувала, що батьки чоловіка до неї негайно кинуться зі словами: «Як ми тебе чекали!».
Але те, як її зустріли просто ні в які рамки не влазило!
Оглянувши Олену з ніг до голови, Лідія Іванівна, не приховуючи своєї зневаги, прямо з порога запитала дівчину:
– А що це ти одягнена, якось старомодно, дитино моя? Твої батьки одяг для тебе по сусідах збирають, чи що?
– У мене немає батьків, у мене тільки бабуся, – тихо відповіла Олена, опустивши очі в підлогу, щоб ніхто не бачив її сліз.
Олена і зараз згадує цю сцену зі сльозами. Вона пам’ятає, як Мишко тоді пригорнув її до себе і сказав:
– Мамо, тату, та що ви виробляєте?! І це ви ще називаєте себе пристойними людьми? Сором який!
Хлопець взяв Олену, яка плакала, за руку, потягнув за собою і сказав:
– Ходімо, Оленочко, звідси!
А потім повернувся до батьків:
– Кажіть, що хочете, але ми одружимося…
Олена важко зітхнула і продовжила свою розповідь.
– Ми з твоїм татом одружилися тоді всупереч усьому, хоч і Лідія Іванівна тоді кричала йому:
– Щоб мене не стало хочеш? Ну йди, йди одружуйся з цією недолугою…
Потім Олена дістала альбом із фотографіями, почала дбайливо перегортати його, розповідаючи дочці:
– От – це наше студентське весілля, – посміхнулася вона світлим спогадам. – Сукню мені тоді бабуся пошила з дешевого білого атласу. Вона в мене була майстриня. Уявляєш, гроші на це весілля всім курсом збирали.
Катя погортала фотографії, посміхнулася:
– То де бабуся з дідусем, покажи!
– А не прийшли вони, доню, на те наше весілля. Показали таким чином, що мене не прийняли. Лідія Іванівна потім цілий рік у жалобній сукні ходила!
Олена згадала, як свекруха одного разу вистежила Мишка біля під’їзду будинку, де молода сім’я жила разом із бабусею Олени.
Вся в чорному, взяла Михайла, опустилася перед ним на коліна, плаче і каже:
— Синку, ходімо додому! Я тобі нормальну наречену знайшла з хорошої родини. Кинь цю недолугу.
Олена, витерла сльози і продовжила свою розповідь.
– Я не знаю, як Мишко тоді стримався. Мені було соромно, неприємно і прикро. А він легко підняв її з землі і поставив на ноги.
– Досить, мамо, йди додому! – сказав він.
Олена розповіла дочці, що вони з Мишком та бабусею добре жили, хоч і небагато. Іноді молодий чоловік відвідував батьків, але через годину–дві завжди повертався. Сам він ніколи не розповідав про те, як пройшла зустріч, а Олена ніколи не питала.
– Ми з Мишком закінчили інститут і вже працювали, коли я зрозуміла, що чекаю дитину.
Олена знову згадала, радість чоловіка коли повідомила йому про майбутнє батьківство. Вони тоді всю ніч мріяли, думали, хто буде хлопчик чи дівчинка, на кого буде схожим, імена вигадували.
А потім Олена несміливо сказала чоловікові:
– Може, Лідія Іванівна, як дізнається про дитину, якось змінить ставлення до мене?!
– Хто зна… Може… Онучка рідна ж, своя кров…
Але нічого такого не сталося! Лідія Іванівна якось навіть дійшла до того, що заявила синові:
– А ти певен, що це твоя дитина?
– От того часу твій батько і зовсім перестав їздити до батьків. Сказав, що не може цього слухати…
– А що потім, мамо? – запитала Катя.
– А потім, Катрусю, ми з твоїм татом були щасливі ще цілих дев’ять місяців!
І знов Олені згадалося, як вони жили. Життя стало потроху налагоджуватися. Вагітність ішла добре. І ось одного разу дівчина відчула, що почалися перейми. Сама викликала швидку, зателефонувала Мишкові.
– Мишко, все, я поїхала! – повідомила вона тоді чоловікові.
– Я вже їду до тебе, кохана! – прокричав він у слухавку.
І це була їхня остання розмова, яка назавжди закарбувалася в пам’ять Олени.
– Після того, як ти народилася і я тебе нагодувала, мені повідомили, що Михайла більше нема…
А потім для Олени почалося найгірше – поминки коханого чоловіка, плач свекрухи: «Не пробачу, це ти зі своєю дівкою загубила мого синочка!». А потім ще й бабусі не стало…
– Я тоді залишилася зовсім одна, з маленькою дитиною на руках. Я вкладала тебе ввечері спати, закривала на ключ і йшла на роботу прибиральницею. Лячно було залишати так дитину саму… Але зробити нічого не можна було.
Катя схлипнула, міцно обійняла матір:
– Матусю, ти в мене найкраща на світі!
Олена обійняла дочку:
– Ти – найдорожче, що я маю в цьому житті. Ця жінка вісімнадцять років не згадувала ні про мене, ні про тебе! Я не можу її пробачити… І я не маю до неї ні краплі жалю…
Наступного дня, поки Олена Петрівна була на роботі, Катя знайшла в шухляді столу стару записну книжку батька.
Знайшла там адресу бабусі, записану акуратним почерком тата.
Дівчина сфотографувала адресу на телефон і поїхала до Лідії Іванівни.
– Ну а раптом, вона слаба і потребує допомоги, – думала дівчина. – Літня ж людина.
Двері відчинила нестара ще жінка, років сімдесяти. Висока і худенька. Катя навіть не встигла привітатися, як та сплеснула руками й заплакала:
– Онучечко, люба моя, та як же ти на Михайлика мого схожа! Проходь, проходь, моя дорогенька!
Лідія Іванівна мовчала, стоячи біля вікна, і молитовно склавши руки дивилася на внучку захопленим поглядом.
– Ви вчора мамі дзвонили. Я прийшла дізнатися, може допомогти чимось вам треба.
Сльози потекли з очей бабусі.
– Онучечко моя! Я навіть не знаю, як тебе звуть! Пробач мені за це! Пробач, люба! Мені окрім вашого з мамою прощення нічого і не потрібно! Я дуже винна, так винна… Що й піти лячно у засвіти…
Катя обіймала жінку і гладила її худенькі плечі:
– Ну, бабусю, не треба так плакати! Хто я така, щоб когось судити?! Всі люди помиляються, і будь–яка людина має право на прощення, особливо якщо вона кається.
– А я каюсь! Я, ой як каюсь, затрясла головою старенька. Мені так погано одній, внучечко! – вона знову підняла на Катю свої повні сліз очі.
– Давай, бабусю, краще чай пити, аніж сльози лити! Я ось дорогою тортик купила.
Лідія Іванівна радісно закивала головою, сльози на її очах тут же висохли. Вона була схожа на велику дитину, яку легко відволікти новою іграшкою від сумних думок. Вона одразу кинулася до чайника, який радісно зашумів на плиті, дістала з серванту найгарніші чашки.
– Цей сервіз я дістаю тільки для найдорожчих гостей, таких, як ти, Катрусю! – сказала Лідія Іванівна з любов’ю і ніжністю дивлячись на дорослу вже внучку.
Вони довго розмовляли, Лідія Іванівна розпитувала Катю про її дитинство, про неї саму, про Олену, як вони жили всі ці вісімнадцять років.
Бабуся слухала розповідь дорослої вже внучки, плакала, журилася і звинувачувала себе.
Вони домовилися у вихідний поїхати до батька Олени на цвинтар.
– Стара я вже, онучечко і слаба. Мені самій не доїхати, не дійти…
– Добре, бабусю, я тебе відвезу. Ми з мамою часто у тата буваємо.
Лідія Іванівна знову заплакала, сховавши обличчя в долонях.
Катя вирішила не говорити мамі про те, що спілкується з Лідією Іванівною.
А в неділю, як і домовлялися, Катя взяла таксі і заїхала за старенькою. Лідія Іванівна їхала така манірна і горда, кожні п’ять хвилин повторюючи таксисту: «Це моя внучка, знаєте, яка чудова в мене внучка?!».
Вони разом, взявшись за руки, підійшли до памʼятника батьку і сину. Лідія Іванівна відзначила про себе, що там доглянуто, і лежать свіжі квіти. Це приємно зігріло материнське серце.
– Привіт, синку! Пробач мене! За черствість мою, за те погане, що зробила твоїй родині, за те, що відштовхнула у скрутну хвилину… Але тепер ми разом із моєю онучкою. І я сподіваюся тільки на те, що й Катруся мені колись пробачить…
Вона плакала, витираючи сльози худенькою, зморшкуватою долонькою, а сльози каяття, нехай і пізнього, все текли і текли по її щоках.
– Здрастуйте, мамо! Почувся ззаду такий знайомий і вже забутий голос Олени.
Вона підійшла до памʼятника і поклала квіти. Потім підійшла до старенької, яка плакала, і обійняла її.
Назад усі три жінки йшли разом. Олені було важко пробачити колишню свекруху, але вона таки знайшла сили зробити це…
