До того я на тих заробітках заробилась, що приїхала додому на позичених грошах у стару хату без ремонту. Сусідка принесла мені своїх виделок і каструлю, аби я мала супу зварити в чому і прямо запитала, де ж усе, що я за 20 років заробила. А я їй і відповісти не мала що.
На заробітки я поїхала ще тоді, як мені сорок виповнилось. Чоловік одного дня повернувшись із роботи, спокійно і буденно попросив зібрати мене речі, бо ж діти вже виросли, а я постаріла, а він у сорок ще молодий і має наречену, що вже й дитину чекає.
Жили ми у квартирі його матері і одруженими ніколи не були. Ото лиш повінчались ще молодими, а до РАЦСу так і не дійшли. За 22 роки життя сімейного мала я лиш торбу речей і сумочку через плече. Поїхала у стару хату, що ще бабусі моїй належала і яку вона мені колись заповіла.
— А я тобі казала і не раз. – мовила мені мама, коли я прийшла до неї геть розгублена не знаючи, як то далі тепер жити, – на мене не дивись, я давно казала, що моя квартира твоєму брату буде. Ти маєш де жити.
Таки правда, я мала де жити, але ж на тому і все. Бо у тому домі ні вікон уже, ні підлоги нормальної. Сяк-так затуливши вікно клейонкою я одну ніч перебула, а далі мусила вже думати як бути.
Єдиним рішенням було податись на заробітки. Я була молода, була здорова і вірила, що зможу заробити на квартиру, на ремонт гарний, на старість і на авто. Думала і чекала, що чоловік мене буде кликати назад жити, уявляла, як хизуватимусь тим, що без нього мені краще і вільніше і багатше живеться.
Таки я поїхала на заробітки і таки почала складати на власний дім. І коли була вже придбана квартира, син надумав оженитись і я вирішила впустити молоду сім’ю у ту мою квартиру на час. А сама ще трішки думала побути за кордоном, аби заробити на ремонт, на авто і на старість.
А потім донька розлучилась із чоловіком і раптом повторила долю мою, бо ж лишилась без нічого, але з малими дітьми. І вже я доводила зятю колишньому і сватам пихатим, що й без них ми виживемо. Що дитині моїй буде і краще і бігатше і просторіше.
Назбирала і донці я на квартиру, але ж тепер син ніби як залишився ображеним. Виходило так, що я доньку більше і люблю і шаную і прихильніша. Воно було не так, але саме так виглядало і я відчувала, що й син те бачить і відчуває.
Тому, я вирішила, що ота моя квартира хай уже йому буде, а я же була не геть стара і квола, наділась що сили матиму собі на квартиру заробити. Уже не говорила про ремонти і про авто, уже не хотіла я й повернення колишнього – аби було де на старості жити.
І купка росла, а я себе не шкодувала, бо ж годинник тікав. Старість наближалась, а мені було лячно, що я не встигну скласти досить до того моменту, як уже не здужаю ту ганчірку підняти і пил витерти.
Я взяла один підробіток, потім ще. А потім пішла на ніч у помічниці до старої сеньйори, яка ніч не спала і волала, а наша українка не могла сама впоратись. Я так спішила, так заробляла, так переймалась, що не одразу і помітила, що мені все частіше тягне один бік, що встати вже важко, а їсти я не можу. І коли я вже й не підвелась, то пішла та купка на те, аби хоча б жити на світі.
Діти були в Україні. Син виїхати не міг, а у доньки не було змоги, бо малі ж діти, та й дорога гроші коштує, та й не знає вона Італії і її мови.
Додому я повернулась на позичених грошах. Тричі дорогою ледь Богу душу не віддала, але таки дісталась рідного міста.
— Ти пробач, – гірко зітхала донька, коли я в неї вже тиждень жила. – Не подумай чого, мені, аби ти тут і вічно на гостині була, але які у тебе плани на далі? Я ж нарешті зустріла свою долю, але він удівець і в нього двоє дітей. Перед твоїм приїздом вони мали переїхати сюди, а нині на торбах сидять. Що мені їм сказати?
Того ж дня я з двома сумками прибула на поріг до сина. Той здивовано підняв брову, але в квартиру впустив.
— Кімнат лиш дві, мамо, – мовив син, – ти без попередження, тому поки так спатимеш.
Для мене на підлогу кухні було покладено матрац, ковдру і подушку. Як я мала у своєму стані туди лягти і як підвестись?
— Та, що ти, сину, – кажу йому сміючись, бо тільки так могла приховати сльози, – та я ж провідала тебе перед тим як в село їхати у хату бабусину. Там я собі житиму.
Син аж розцвів. Сам завіз мене на вокзал, чмокнув у лоба, помахав ручкою услід автобусу, і навіть не зателефонував запитати, а чи доїхала я.
А тепер добрі люди мені зносять і посуд, і килими, і ліжко привезли. От, сьогодні від старости прийшли робітники і засклили вікна. На мене дивляться із жалем, зітхають і повторюють: “Не приведи Боже на старості до такого дожити”. Подруги з Італії передають посилку щомісяця, вкинуть п’ятдесят євро, то на аптеку стає.
А Коли мене запитують, як так сталось, що я за двадцять років заробітків і чоботи з чужої ноги ношу, я лиш очі додолу опускаю, бо не маю що казати. Я й сама не розумію, як так сталось і де я помилилась.
Дарина Т.
