– Пам’ятаєш у минулу зміну дівчина у нас народжувала? Ну репетувала ще – за що їй все це. Сварилася дуже, не кожен чоловік зможе такі слова казати, аж неприємно таке було від жінки чути!
– Пам’ятаю, а що з нею?
– Заяву написала, залишила малюка і поїхала, от же ж!
Автобус струснуло і в Наді мало не випав телефон.
Ту дівчинку вона пам’ятала.
Народжувала вона не сказати, що дуже важко, але репетувала. А коли народила, то обурилася, дізнавшись, що хлопчик. А потім додала, мовляв ну і добре, що не дівка, легше житиметься йому.
Чоловікам завжди легко!
Надя задумливо підняла очі і побачила перед собою повненьку жінку та хлопчика. Він тримався за мамин плащ.
Одягнені просто, але чисто, на жінці старомодний широкий плащ.
Надя не одразу зрозуміла, що ця жінка вагітна. А як зрозуміла, одразу встала і запропонувала їй:
– Сідайте будь ласка!
Хлопчик відразу смикнув маму за плащ, швидко на пальцях їй щось показав, і посадив матір, а Наді пояснив:
– Мама не чує, дякую вам.
Наді стало його шкода.
Напевно, вони бідно живуть, і вона дістала з сумочки шоколадку. Завжди собі купувала, після зміни іноді слабкість найде, а шоколад допомагає.
– Дякую! – хлопчик сказав розтягуючи слова, акуратно взяв шоколад і вдячно посміхнувся. – Ви не подумайте, у нас тато є, він теж не чує, а я ні! Ми живемо добре, а скоро у мене сестра народиться, – хлопчик був гордий і щасливо дивився на маму, а вона на нього,
– Та в тебе дуже гарна мама, найкраща, інакше й не подумаєш! І тато є, і сестричка в тебе буде, ти дуже багатий хлопчик, – щиро сказала йому Надя.
Вона так на них задивилася, бувають же ж такі гарні у своєму тихому щастя люди!
І навіть мало не проїхала свою зупинку.
Хлопчик їй щось гукнув услід, але вона вже вийшла з автобуса.
На роботу Надя не спізнилася.
– Ну ти уявляєш, у цієї, що відмовилася виявляється чоловік є. Точніше вона перед пологами на розлучення подала, заздалегідь так вирішила, треба ж! – зустріла Надю акушерка Зінаїда Петрівна.
Вона була дуже обурена.
Це вона й дзвонила їй вранці, ніяк не могла заспокоїтися!
– І хлопчик який гарненький!
– Ну що робити, ходімо краще на новеньких дивитися, що там у нас? – спробувала заспокоїти її Надя.
Хто знає, чому одним дітей багато дають, а їм не треба. А ті, хто мріє про сім’ю та дітей, мають бути самі?
Зінаїда Петрівна осіклася і мовчки погладила Надю по плечу. Даремно вона так, бо знала, що Надя була одружена, але вони розійшлися. Чоловік її дітей хотів, а Надя народити не могла, кажуть тому, що у дитинстві слаба була. А швидше за все чоловік просто не любив, загалом це важка тема для Надії.
Пізніше вона побачила батька того хлопчика.
Він приходив довідатися, коли можна забрати сина. Незграбний, з трохи розгубленими очима, він і сам був схожий на велику дитину.
– Ти глянь, а татко ж інший, не такий, як та жінка, порядний. І по сина приїхав. Запитував, як доглядати, намагається вигляду не показати, що боязко йому, — казала Наді Зінаїда Петрівна, вказавши тихенько на великого чоловіка під сорок років.
Забирав він сина в її зміну, і тут Надія не витримала, підійшла.
– Якщо у вас є якісь питання, ви кажіть. Ось мій номер телефону, мене Надія звуть, я лікарка дитячого відділення, якщо що – дзвоніть.
– Дякую, а мене Микола звуть! – чоловік усміхнувся, але тут йому принесли блакитний пакунок, і він навіть не знав, як його взяти.
Наді стало його шкода, і вона спитала: – У вас хоч є помічники?
– Ні, мати моя з батьком у селі, вони Оксанку не любили, казали, щоб не одружувався з нею. Що не для мене. Я потім і сам зрозумів, та не хочу їм навіть говорити, сам впораюсь! Я відпустку оформив, гроші на дитину відкладав, Оксанка про них не знала.
– Ви молодець, але до вас завтра ж із поліклініки прийде дитяча сестра, тож ви не бійтеся, – підтримала його Надя.
– А я й не боюся! – впевнено сказав Микола і дбайливо пригорнув до себе синочка.
Та тільки очі його говорили про протилежне, він явно боявся, та й не дивно. Молоді матусі не знають, що робити з новонародженим, а він чоловік.
Надя потім весь день подумки поверталася до Миколи і його сина. Як вони справляються? І треба ж, який він, речі сам купив, один малюка ростити зібрався, молодець мужик, не кожен так зможе.
Надю так і підмивало йому зателефонувати та дізнатися, як справи. Микола свій номер їй теж залишив, щоб зрозуміло було, хто дзвонить.
Чомусь їй раптом згадався той хлопчик у автобусі.
Він мав такий же ж безтурботний і добрий погляд, як у Миколи. Він так тепло дивився, ніби він просто щасливий жити на цьому світі і радіє кожному дню. Хоча у того хлопчика мама і тато не чують і йому, мабуть, складніше, аніж іншим. І одягнений він просто, а очі щасливі.
Але добро видно не міряється грошима, воно живе в душі людини, або її просто немає.
От якби Надя могла народити собі малюка, вона теж була б щасливою. Як же ж приємно їх брати на руки вона ж і роботу таку обрала тому, що дітей любить. Коли діти народжуються – це диво якесь!
Рука Наді вже потяглася до телефону, вона хотіла набрати номер Миколи, але телефон раптом ожив і заграла мелодія – це він їй сам подзвонив!
– Надія, ви мене вибачте, це Микола, якщо пам’ятаєте, у вас таких багато, – почав він плутано, а його голос перекривав відчайдушний дитячий галас.
– Миколо, що у вас трапилося? – Надя була рада його чути.
– Та він не їсть, плаче і плаче, – розгублено сказав Микола, він явно був засмучений. – Що мені робити, підкажіть?
– А де ви живете, диктуйте адресу? Неподалік пологового будинку? Я зараз підійду, чекайте, у мене якраз робочий день скінчився.
Надя поправила волосся перед дзеркалом. Вона чомусь дуже хвилювалася і водночас їй було радісно, навіть дивно.
Поки вона йшла до будинку Миколи, знову згадався хлопчик із автобуса. Адже він їй щось гукнув насамкінець, коли вона поспішила до виходу.
Тоді Наді здалося, що вона не розчула, а тепер у неї в голові немов зазвучав його дзвінкий голос: – Дякую, ви така добра, нехай і вашим дітям буде добре!
– Яким дітям? – подумала Надя, хвилюючись від поки неясного, якогось солодкого передчуття.
Але вона тут же ж себе обложила – до чого ці нісенітниці, зрозуміло, що це були просто слова ввічливості…
Надя не встигла навіть торкнутися кнопки дзвінка, а Микола вже відкрив, ніби чекав на неї біля дверей.
Вигляд у нього був жалюгідний. Малюк був весь червоний і хитав ніжками.
– Де можна помити руки? – у Наді включився дитячий лікар, але крім цього було щось ще, щось інше.
Вперше вона брала в руки малюка, а мами поряд не було. І тому малюк був наче трошки її! Це було просто чудове відчуття!
– Він у вас навіть не плаче, як ви так умієте? – Микола скромно заглядав з-за її плеча і захоплено дивився, як вона спритно перевдягала хлопчика, обтирала його вологими серветками, одягала йому чистий підгузок та костюмчик.
І потім, коли чистенький і вже не голодний малюк почав засипати на руках Наді, Микола дивився на неї, наче на мадонну з дитиною.
– Може ви зайдете до нас ще якось, хоча напевно у вас вдома чоловік і діти, вам ніколи? – уже у коридорі тихо спитав Микола.
– Зайду, а сім’ї в мене немає, не хвилюйтеся, – йдучи, пообіцяла Надя і побачила радість у його очах.
Вона їхала додому оновлена, наче вона теж зазнала якоїсь краплі радості материнства. Коли хлопчик заснув на її руках, їй раптом на мить здалося, що так і могло бути. Коханий чоловік і вона, Надя, разом годують і укладають синочка.
Усі наступні дні Надя заходила до Миколи, ноги просто самі вели її до його будинку.
І вона переконувала себе, що просто допомагає людині з дитиною. Але в душі вона вже чекала на зустріч і з ним.
– А як ви його назвали? – запитала Надя на другий же день.
Микола розгублено подивився на неї:
– Не знаю, мені не було з ким це обговорювати. А як ви вважаєте, яке ім’я підходить?
Надія навіть розсміялася:
– Я хоч і дитячий лікар, але досвіду давати ім’я малюкові у мене немає.
– У мене теж, Надя, а давайте разом придумаємо? І давай на «ти» перейдемо, може, вистачить «викати»? У мене тепер ближче за тебе і сина немає нікого!
Хлопчика вони назвали Дмитрик, таке тепле та затишне ім’я. А до того ж виявилося, що й у Миколи був дід Дмитро, і у Наді був дід Дмитро Костянтинович!
Коли Микола отримав розлучення, він одразу зробив пропозицію Надії.
Це було настільки очевидно і природно, адже вони майже завжди були разом утрьох – Микола, Надя та їхній маленький Дмитрик.
Надя ніколи не думала, що з нею таке може статися. Навіть жодної надії не було, адже їй багато разів казали, що дітей у неї ніколи не буде.
Але, напевно, не дарма вона носить ім’я Надія.
Коли Надя завагітніла, вона навіть не зрозуміла, не повірила своєму щастю! Вона зробила безліч тестів, їй все здавалося, що це щасливий сон!
Тепер у Миколи та Надії двоє діток. Син Дмитрик та дочка Діна.
Іноді Надя з особливим почуттям згадує того щасливого хлопчика із мамою з автобуса.
І їй здається, що саме він пророкував і навіть якось притягнув своєю світлою дитячою душею до Наді це немислиме та бажане щастя всього її життя!
