– Галино, ти? Не впізнала! Як ти? Коли приїхала? На довго? – питає мене моя сусідка, з якою ми давно не бачилися.
– Ще не знаю, – розвожу я руками.
– Та я чула, яка у тебе ситуація. Не кожна б так змогла, – каже сусідка і не перестає на мене дивитися.
А я розумію чому – бо я виглядаю як старенька бабуся. Мені лише 65, але маю значно старший вигляд, як то кажуть, сильно постаріла, що мене аж люди не впізнають.
Це не дивно, бо з таким життям і умовами праці, які я пережила, важко й подумати, що я колись була молодою. Я важко працювала за кордоном більше 20 років, доглядала за літніми італійцями, серед яких були й лежачі, й ходячі, і на все це потрібно було знаходити сили.
А тепер, ось, повернулася додому, щоб доглядати свого чоловіка. У нього зараз непростий стан, після перенесеної хвороби він тепер не може навіть вставати з ліжка.
Здається, доля зі мною дуже несправедливо. Усе життя я прожила з чоловіком, який пив, не працював, і моїм основним завданням було утримувати сім’ю. Можете собі лише уявити, як мені було важко.
Дві доньки я виховала одна, працюючи на кількох роботах, намагаючись дати їм все найкраще. Дівчатка виросли, і заради них я на заробітки і подалася.
Купила я їм по квартирі, меблі, допомогла з ремонтом, щоб вони жили в достатку. Так вийшло, що про себе я ніколи не думала.
Росла я в багатодітній сім’ї, потім вийшла заміж за чоловіка, який нічого, крім оковитої, не бачив, а потім в Італію поїхала, де мені також бракувало часу для себе. І так вийшло, що до своїх 65 років я так і навчилася дбати про себе, тому все це і відобразилося на моєму зовнішньому вигляді.
З чоловіком я не розлучалася, але і не планувала жити разом коли повернуся. Та хто ж знав, що він зляже? Доньки відмовилися тата доглядати.
Коли я ще була в Італії, вони постійно телефонували мені, просили, щоб я приїхала, тому що батько захворів, і їм треба було мене тут.
Я пообіцяла, що приїду. І от приїхала. А тепер – всі проблеми на мені. Чоловік лежачий, нікуди не ходить, тому все на мені. А ще хатня робота. Всі справи, всі турботи про будинок – і знову я одна, бо діти постійно зайняті.
В моїх доньок свої сім’ї, свої турботи, коли приїхала додому, то побачила, що вони навіть не поспішають допомогти. Вони ніколи не запитують, як я себе почуваю. Зате хвилюються про батька – щодня дзвонять і переживають.
Начебто, це і нормально, але мені прикро від цього. Все своє життя я дбала про них, допомагала, підтримувала їх, а тепер, коли я на старості років потребую допомоги, вони ніби просто не помічають цього.
Якось на вихідних мені зателефонувала сестра. Вона покликала мене на свій ювілей. Всі ці роки ми не часто бачилися через те, що я була далеко, але вона завжди була моєю опорою, хоч і сама мала свої проблеми. Сестра одразу помітила, що я виглядаю змученою і засмученою.
– Галинко, ти як? – запитала сестра, коли ми почали розмовляти.
Я навіть не знала, що відповісти. Бажання показати свою стійкість і мудрість через роки просто не було. Я вирішила сказати правду:
– Якби не цей чоловік, я б була щаслива. Але з ним і з моїми доньками… не знаю, як далі. Мені важко, сестро.
Моя сестра завжди була більш оптимістична. Вона виглядала набагато молодшою за свої роки, хоча ми з нею практично одного віку, вона всього на два роки молодша, але якщо ми стояли разом, то часто люди думали, що я її мама.
Її життя склалося набагато легше, ніж моє. Вона була заміжньою за хорошим чоловіком, який завжди її підтримував, забезпечував. У них із ним було розуміння і любов. У неї не було потреби їхати на заробітки, і вона не знала, що таке важка фізична праця.
– Галино, знайди доглядальницю, а сама повертайся в Італію, але вже так важко не працюй, побережи себе, – радить мені сестра.
– Ти не можеш батька залишити на чужу людину, – картають мене діти. Вони категорично проти, щоб я кудись їхала.
Але і допомагати не хочуть, а в мене бувають моменти, що я просто не знаю, за що братися. Можливо, це й справді доля, яку я собі вибрала. Можливо, я мала б поставити себе на перше місце і не робити те, що від мене вимагали. Може я сама винна в тому, що мені так складно зараз?
Я часто думаю над тим, чи я одна така, чи є ще жінки, які на старості років переживають подібні відчуття, що все зробили для інших, а тепер залишилися самі, зі своїми проблемами і болем. І, хоча доньки й люблять свого батька, їм байдуже до мене.
Сестра сказала мені важливу річ, що мені треба про себе дбати. І тепер я думаю – повертатися мені назад в Італію, чи бути поряд з чоловіком як того вимагають мої діти?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
