– Сестричко, лише ти мені можеш допомогти, прошу тебе, не відмов мені, – прохання сестри виглядало для мене дуже дивним, я просто не знала, що мені на це їй відповісти.
Коли моя рідна сестра Наталя прийшла до мене із рішенням поїхати на заробітки, я спочатку її підтримала. Життя в неї було нелегке: сама виховувала сина Андрійка після того, як чоловік залишив її ще до народження дитини. Грошей завжди бракувало, і я розуміла її прагнення змінити своє життя.
Але коли Наталя сказала, що залишить сина зі мною, я розгубилася, адже зрозуміла, що це велика відповідальність.
Я одружена, у мене є чоловік, Анатолій, і донька Аліна. Такі рішення я не могла приймати самостійно, про що сестрі прямо і сказала, що мені треба порадитися з чоловіком.
Наталя мене запевнила, що щомісяця надсилатиме гроші на утримання сина, і що це не надовго, а вона як тільки освоїться на новому місці, так відразу сина і забере до себе.
Увечері я мала важку розмову з чоловіком. Квартира, в якій ми жили, належала йому, то ж за ним було вирішальне слово.
Анатолій був проти, але коли почув про гроші, неохоче погодився. Так Андрійко почав жити з нами.
Спершу все здавалося простим. Андрійко – вихована дитина, але наша донька не хотіла ділити кімнату з своїм двоюрідним братом. Мені довелося пообіцяти їй нову ляльку, щоб вона змирилася з ситуацією.
Перші кілька місяців Наталя справно надсилала гроші, але потім вони перестали приходити. Вона навіть перестала телефонувати, а на наші дзвінки не відповідала.
Анатолій почав обурюватися. «Це не наша відповідальність», – казав він, але я пояснювала, що Андрійко – мій рідний племінник. Я теж працюю, і одна зайва тарілка супу для хлопчика у нас ще знайдеться.
Він наче змирився. Ми більше не говорили про це, але я бачила, що чоловікові не подобається те, що племінник живе у нас.
Одного дня прийшов лист від Наталі. Вона повідомила, що вийшла заміж і повертатися додому не планує. Анатолій був розлючений. Він сказав, що я маю віддати Андрійка до дитячого будинку. Квартира належала чоловікові, тому я не могла суперечити йому.
Через тиждень я відвезла Андрійка в притулок. Рішення було найважчим у моєму житті, але я вважала, що дитині там буде краще, ніж у домі, де її не хочуть.
Я обіцяла Андрійкові, що буду його навідувати, і дотримувалася обіцянки. Щовихідних їздила до нього, іноді брала на свята додому. Купувала все, що треба, ні в чому йому не відмовляла, бо відчувала себе перед ним дуже винуватою. Але Андрійко завжди був дуже скромний, він нічого не просив і за все дякував.
Минали роки. Донька виросла, вийшла заміж і переїхала в інше місто. Наше життя змінилося. Я стала частіше почуватися зле, але не звертала на це уваги. Зрештою, мене поклали до лікарні. За весь час у стаціонарі мене не відвідав ніхто з рідних – ні чоловік, ні донька.
Коли я повернулася додому, на кухонному столі лежала записка. Анатолій повідомляв, що йде до іншої жінки й пропонував мені підшукати нове житло. Я залишилася сама, без підтримки, без даху над головою.
Сидячи на кухні, я не знала, що робити далі. І раптом – дзвінок у двері. На порозі стояв Андрій. Він виріс, змужнів, став дорослим чоловіком. Ми з ним підтримували зв’язок, але не бачилися останні кілька місяців.
Андрій розповів, що нещодавно придбав квартиру й хоче, щоб я її побачила. Та коли почув мою історію, не роздумуючи, забрав мене до себе. Він працював програмістом, мав стабільний дохід і затишний дім.
Життя повернулося до мене іншим боком. Андрій став для мене не просто племінником, а сином, якого я ніколи не мала. Він допоміг мені відновити сили, підтримував у всьому. Ми разом облаштували його квартиру, і з кожним днем я відчувала, що моє життя набуває нового змісту.
Я вдячна своїй сестрі за те, що вона подарувала мені Андрійка. Іноді доля влаштовує складні випробування, але вони завжди мають сенс. Зараз я знаю, що ніколи не пізно почати все спочатку, навіть коли здається, що всі двері зачинені. Життя завжди має для нас план – головне, не боятися змін і вірити, що все на краще.
За свого племінника я неабияк радію, адже він не зважаючи на всю складність своєї ситуації, зміг сам вивчитися і всього досягнути. А ще він виявився тим, хто пам’ятає зроблене йому добро.
Попри всі труднощі, які нам довелося пережити, тепер я маю сина, яким я дуже пишаюся.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
