– Добре, що ти приїхала, Маріє, а то справа так закрутилася, що навіть не знаю. Не хоче слухати мене Мирослав, сказав, що про це і мови бути не може. Я сподіваюся, хоч ти йому все поясниш, – каже мені мій чоловік, не встигла я і сумки в коридор занести.
Я приблизно розуміла, про що він говорить, але не зовсім підтримувала його в цьому питанні.
– Зачекай, Степане. Дай мені в хату увійти, про справи поговоримо згодом, – кажу.
Чоловік мій ніяк не може змиритися з тим, що зять наш відмовився від спадщини на користь своєї сестри. Він коли це почув, то відразу наказав мені їхати додому.
Я заробітчанка, останні років 6 їжджу в Польщу на заробітки. Наважилася я на це тому, що розуміла, що далі так тривати не може, ми всі жили в невеликій хаті, яка давно потребувала капітального ремонту.
У нас чоловіком є дочка, яка вийшла заміж 12 років тому. Зять у нас з сусіднього села, після одруження він прийшов жити до нас.
Я вважала, що це нормально, адже дочка у нас єдина дитина, і природно, що я хотіла щоб вона жила поряд зі мною.
Чоловік мій якось без особливого ентузіазму сприйняв це, бо йому не сподобався зять.
– Та у нього нічого за душею немає. За кого наша донька заміж виходить? Вона ж могла би знайти кращого нареченого, якби захотіла, – каже.
– Чого ти до нього причепився? Дочка наша сама собі його вибрала, вони люблять одне одного, для чого нам втручатися? – відповідаю.
Якщо чесно, зять і справді у нас з дуже бідної сім’ї, але я не вважаю, що це щось погане, головне, що він хороша людина, має добру душу, а гроші – річ набувна, захочеш – заробиш.
Мирослав став жити у нас, і завжди поводився дуже чемно, влаштувався на роботу на місцеве підприємство, заробляв там не дуже багато, але їм з дочкою на життя вистачало. По господарству зять теж усе робив, ніколи не байдикував.
Якщо я прихильно ставилася до Мирослава, бо відчула його добру душу, то мій чоловік постійно бурчав, нарікав, казав, що мало того, що зять до нас без нічого прийшов, так ще й не заробляє достатньо.
Мій чоловік хотів, щоб зять на заробітки їхав за кордон, так і казав прямо: “Рухайся, Миросю, роби щось, гроші самі до тебе не прийдуть”.
А я була проти, щоб зять кудись їхав, дочка двійню народила, двох синочків, і я була переконана, що батько їм вдома більше потрібний. Тому і наважилася сама їхати на заробітки. Вибрала Польщу, бо ж близько, і можна в будь-який момент приїхати додому.
Я вже трохи заробила, то ж будинок наш ми до ладу привели. Все у нас добре, внуки ростуть, дочка з зятем добре між собою ладнають, от що ще хотіти?
Та мій чоловік не знаходить собі місця. Нещодавно не стало нашої свахи, вона заповіту не залишила, і вийшло так, що Мирослав разом із своєю молодшою сестрою мали вступати в спадщину.
Але неочікувано для всіх зять відмовився від своєї частки на користь сестри, бо вирішив, що їй потрібніше. Вона відразу залишилася вдома, маму до останнього доглядала, та й троє діток у неї. От брат і вирішив зробити такий подарунок сестрі.
І це дуже зачепило мого чоловіка, він вважає, що Мирослав має вступити в спадщину, а потім його сестра має викупити в нього його частку.
Зять на таке не погоджується, бо розуміє, що у його сестри таких грошей нема. Я теж це розумію, тому в цьому питанні підтримую свого зятя. А мій чоловік ніяк вгомонитися не може.
– От чого ти причепився до тої частки? Та там нема що ділити, стара хата, – кажу.
– Добре йому розкидатися грошима, коли прийшов до нас на все готове, – сердиться чоловік.
А я не бачу нічого поганого в цьому, навпаки, вважаю що зять вчинив правильно, благородно поступив по відношенню до своєї сестри.
А яка ваша думка, хто з нас правий – я чи чоловік, і чи правильно зять вчинив, коли віддав свою частку сестрі.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
