Говорила я своєму Микиті, що одружитися одразу після армії безглуздо. Та куди там, і слухати син мене не став. Кохання, мовляв, на віки.
Знаємо ми таке кохання, до першої сварки на побутовому ґрунті. Хлопець після армії, адже він який? Правильно, як собака голодний. Що бачить, на те й кидається.
Їсть, їсть, а потім страждає, і в кращому разі від нетравлення. А в гіршому так і зовсім, заворот кишок може статися. Так у Микити й вийшло.
Не заворот, звичайно, а протверезіння. Зрозумів, що з Катею вони зовсім різні люди. Вона дівчинка домашня, скромна. Стало моєму молодцю нудно в чотирьох стінах. Потягло його на бік. Як Катруся плакала, як благала мене вплинути на нерозумного сина. А що мати може? Сказала я синові раз, що настав час зав’язувати з дівчатами. Сказала два.
Ніяких дій від нього. Махнув він на мене рукою, не лізь, мовляв, мати, не твоя це справа. Чоловіки, що з них взяти. Не витримала Катя, пішла з маленьким сином Вовою на руках.
Микита про дитину одразу ж забув. Аліменти, звісно, справно платив. Але особливо його життям не цікавився. Катя вдруге заміж так і не вийшла. Оселилась у сусідньому містечку, тягне синочка свого, на двох роботах працює. Зрідка я підкидаю їм із пенсії грошенят.
Спершу на цукерки, іграшки, потім і на школу, репетиторів. А зараз на що завгодно шлю, зайвими точно не будуть. Кілька разів потай від сина зустрічалася з онуком. Гарний хлопчик росте, не по роках розумний.
Синок мій теж через п’ять років одружився. На одній зі своїх красунь. Хоч і з’явилися в них ще двоє хлопців, а живуть погано.
Я про їхнє життя намагаюся менше думати. Все одно толку ніякого не буде. Є в мене передчуття. Начебто не збираються розбігатися, і на тому спасибі.
А думала я ось про що. Яка доля чекає на нашого Володьку. Без батьківської підтримки росте хлопчина, важко йому у житті буде. Ох як важко.
І вирішила я відписати у заповіті свою квартиру Вові. Нехай власний кут буде в онука. Хоч якийсь, а старт у житті. Виросте, піде вчитися, одружиться потім. Не захоче в нашому місті жити, то продасть халупу мою і купить собі щось краще. Микита мій власне житло давно придбав. Відразу після весілля взяли вони з дружиною трикімнатну в іпотеку.
Діти їх також забезпечені. Батьки Надії, другої дружини сина, давно сказали, що подарують їм на повноліття квартири, що дісталися від прабабок. Вони люди при грошах, займаються бізнесом.
Сходила я загалом до нотаріуса, написала заповіт. Все за правилами зробила, щоб після моєї смерті ніхто і не подумав хлопчика обібрати та квартиру забрати.
І того ж дня до мене Микита у гості зайшов. Сто років не був, а тут навідався раптово. А я, як на зло, не встигла папери в шафу приховати.
– Мамо, що це означає? — насупився син, взявши до рук заповіт.
Я сказала, що раз йому начхати на першого сина, про його майбутнє подбаю я.
– Ти б хоч раз задумався, як йому без батька рости. За що ж йому така доля, за твої гріхи розплачується. Я ж казала тобі. А ти наламав дров і в кущі.
Син відповів, що нічого не ламав, а той шлюб був помилкою.
– Я аліменти плачу? Плачу. Отже, перед законом чистий. А в тебе і рідні онуки є, ти маєш про них думати.
Я Микиті нагадала, що у Віті та Льоші вже по квартирі в кишені. А про Володю нема кому подбати. Немає в нього нікого більше.
– В нього мати є, хай вона про нього дбає, — відповів син.
Я сплеснула руками. Прийде ж така дурість на думку. Бідолашна жінка хоч і на двох роботах працює, а на життя їм ледве вистачає.
– Ти сам вихвалився, що у вас грошей кури не клюють. Забув? Минулого тижня тільки казав, що ви думаєте нову машину купувати, — нагадала я.
Микита пішов у атаку. Сказав, що ці гроші не стосуються мене. І взагалі, мовляв, для мене ці онуки мають бути ріднішими за якогось там пацана, мати якого сама Микитку покинула.
– Звичайно,- кажу, – а як тебе не покинути було, коли ти всіх її подруг, як півень, перетоптав. Хіба ж можна з таким приниженням жити. Довів людину до відчаю.
Син після цих слів взагалі розлютився. Ти, каже, нам тоді не бабуся, коли квартирами розкидаєшся на всі боки.
– Поки не схаменешся і заповіт не перепишеш, онуків не побачиш, так і знай, — відрізав Микита і пішов, грюкнувши дверима.
Ось такий ніж у спину від рідного сина. Можете собі уявити мій стан. Потім його дружина зателефонувала, зміюка та ще. Нічого іншого, каже, ми від вас і не очікували. І ще купу гидот наговорила. Мовляв, користі від мене все одно ніякої, подарунки дорогі я не дарую, тому онукам не цікава. Ось як, усе грошима в них міряється.
Боляче, звичайно, неприємно, але своє рішення я змінювати не збираюся. Квартира моя дістанеться старшому онукові, і точка. Ось хто мені рідний, а не ця сімейка меркантильна.
