– Ти себе хоч у дзеркало бачила?
Іван заїхав додому на п’ять хвилин, щоб забрати дружину і їхати на корпоратив. Але побачивши її, одразу передумав. І куди він раніше дивився? Вона ж страшна! Боки звисають, усе обличчя в зморшках, і ця сукня старомодна, якісь сандалі без підборів… Зовсім не рівня тим, хто там буде, навіть соромно з такою з’являтися.
– А що не так? – Наталя крутилася перед дзеркалом.
Цілком симпатична. Ну набрала трохи, але в неї були обставини, та й хто не набирає зайву вагу? Нічого страшного, косметику нанесла акуратно, одягла святкову сукню.
– Ти ще питаєш, що не так? Та ти ж товста! І сукня ця колгоспна, і зачіска.
Чоловік не став більше сперечатися і просто грюкнув дверима. Наталя хотіла побігти слідом, думаючи, що конфлікт вичерпано, але почула звук машини, що від’їжджала, і зрозуміла, чоловік поїхав без неї.На очах з’явилися сльози від образи, і вона заплакала, присівши тут же в передпокої.
– Мамо, ти чого плачеш? Що трапилося? Знову батько? – доньці було вже дев’ятнадцять, вона приїжджала додому тільки на вихідні.
Наталя не відповідала, вже дуже прикро було. Дочка Ніка заспокоїла маму, підняла їй настрій і знову поїхала.
А Наталя залишилася вдома чекати чоловіка, вона ще не знала, що той подумки з нею розлучився.
– О, Іван Романович! Один, а де дружина? – колеги, новий колектив серйозних чоловіків і ділових жінок зустрічали чоловіка радісно.
– А в мене її немає. Хіба я вам не сказав? Розлучився півроку вже як, – широко посміхнувся Іван красивій жінці.
І додому він цього вечора так і не повернувся, дуже вже цікавою співрозмовницею виявилася вродлива жінка.
Іван заявився наступного дня після обіду, подивився на дружину і скривився, давно треба було піти!
– Ти куди? – Наталя намагалася зупинити чоловіка.
Двадцять років прожили душа в душу, а тут, немов у нього хтось вселився. Став обзивати, ображати і говорити неприємні речі, коли керівну посаду отримав у великій компанії.
– Йду від тебе, – з якоюсь огидою промовив він.
– Тобто, як це йдеш? – Наталя навіть на мить завмерла.
Вона чекала чого завгодно, але точно не такого повороту подій.
– Та ось так. Ти себе бачила? Подивися, товста, незграбна, недоглянута. З такою в магазин вийти соромно, не те що жити.
– Тобто ти стільки часу жив, і тепер я стала недоглянутою? – Наталі стало прикро за такі слова.
– Даремно жив, треба було давно розлучитися з тобою, – байдуже, немов замовляє піцу, сказав Іван.
– Ах так? Даремно жив, кажеш? – жінка вже не могла стримуватися. – Ну й вали. Чи ти що думаєш, інша буде все це терпіти? Ти думаєш, я не розумію, де ти пропадав усю ніч?
Вали-вали! – Наталя вже увійшла в азарт, і тепер їй хотілося зробити болючіше чоловікові.
– Плакати ніхто не буде. Тільки май на увазі, зрадників не прощають. Зворотного шляху не буде!
Іван грюкнув вхідними дверима, і Наталя опустилася на підлогу, її душили сльози й образа, яка наростала з кожною хвилиною.
Двері відчинилися, Наталя з надією підняла очі, очікуючи побачити чоловіка, який одразу ж зрозумів усе і передумав. Але на підлогу полетіли ключі від квартири.
Це був справжній розрив їхніх стосунків.
Іван отримав корпоративну квартиру в центрі недалеко від офісу і пізнав усі принади холостяцького життя. Довго одному прожити не вийшло, і через якийсь час у його шикарній квартирі з’явилася красива жінка. Молода зовсім, нещодавно двадцять виповнилося, практично ровесниця доньки, зате яка красива. Фігура, а очі…
Але дама виявилася не такою простою, за свої гарні очі хотіла дорогі подарунки. Почалося все цілком пристойно – квіти, каблучки, а коли співмешканка попросила нову машину.
Де грошей стільки брати? Та й узагалі, машина – це не той подарунок, який варто дарувати співмешканці.
Він дружині-то машину не купував, хоч і прожили разом двадцять років. І всередині щось кольнуло, згадав про дружину колишню. Адже вона нічого не просила, нічого не хотіла, навпаки, тільки віддавала.
Хотів зателефонувати, але її телефон був вимкнений.
– Усе, мамо, досить ридати. У мене поживеш, – наполягала донька. – Пішов, скатертиною йому дорога. Не дуже й треба було. Ти ще молода, красива. Встигнеш побудувати своє особисте життя, заміж тебе ще видамо.
– Я не красива і товста, так чоловік сказав, він принизив мене, свою дружину, – не вгамовувалася Наталка.
Але доньці вдалося її витягнути з квартири і відвезти до себе.
Там Ніка взялася за маму , не даючи їй зануритися в депресію. Відвела її до косметолога, до масажистів, загалом, усіма салонами краси провела, і за два тижні Наталю було не впізнати.
Нова коротка стрижка, яскраві очі, манікюр і новий гардероб.
– Ось бачиш, зовсім не даремно ти відкладала гроші, стали в пригоді. Ти така гарна. Зустріла б на вулиці, не впізнала! – захоплювалася мамою Ніка.
Наталя сама це помітила за поглядами чоловіків, але нічого не відповіла. Їй було дуже боляче після такої зради чоловіка.
– Тетяна, проходь, тут я живу, – Іван привів до квартири нову дівчину, трохи старшу за попередню.
– Ну нічого так, – дівчина, навіть не знімаючи своїх босоніжок, пройшлася квартирою, розглядаючи меблі й обстановку.
– Тут потрібно поміняти меблі, туди треба телевізор повісити, а тут мені тренажер поставити.
Іван задоволено кивав, для такої – та що завгодно. Тут же було все вибрано і замовлено, розставлено по своїх місцях, залишалося тільки жити і насолоджуватися життям.
Тим паче заробітна плата дозволяла.
– Танюшо, я прийшов, – вони жили вже разом два тижні. – Що на вечерю?
– Нічого, – байдуже відповіла дівчина, читаючи щось у телефоні.
– Як це нічого? Я голодний! – Іван розлютився.
Він старається, гроші заробляє, а вона навіть не подумала про вечерю для коханого чоловіка! Квіти, які він приніс, тут же полетіли в смітник.
– Що нервуєш? Ніколи мені було, – так само байдуже говорила Танюша. – Із подругами зустрічалася, на фітнес ходила. Замов собі що-небудь.
– А ти мені тоді на що потрібна? – не витримав чоловік. – Я для тебе все, а ти навіть не можеш мені пельмені купити і зварити!
– А я тобі не домробітниця, – нахабно заявила Танюша і вийшла з квартири.
Іван зібрав її речі, з такою він жити точно не буде.
Наталка влаштувалася на нову роботу і вже кілька днів працювала в невеликому страховому офісі. Офіс займав лише один кабінет, у якому працювали три співробітниці, а керівник приїжджав раз на тиждень забрати договори і дати настанови.
Наталя прибрала папки в стіл, вимкнула комп’ютер і вийшла на вулицю. Теплий літній вітерець одразу навіяв тугу, сьогодні вони мали з Іваном полетіти у відпустку, стільки років хотіли, стільки відкладали.
На очах мимоволі з’явилися сльози, і вона була готова ось-ось розплакатися.
– Наталю, добрий вечір! – почула вона за спиною і обернулася.
Прямо за нею стояв її керівник, чоловік трохи молодший за неї, і мило посміхався.
– Вибачте, не наважився зайти в офіс, та й не хотілося б, щоб ваші колеги пліткували.
– Добрий вечір, щось сталося? – Наталя напружилася.
– Ні-ні, не переживайте. Захотілося вас побачити і провести. Можна?
Наталя зніяковіло кивнула, їй було приємно, навіщо відмовлятися. Прогуляли вони до пізньої ночі.
Жінка розповіла все про колишнього чоловіка, виговорилася.
– А ви одружені? – Наталя тільки схаменулася, а раптом його дружина вдома чекає.
– Ні. Був одружений. Але дружина втекла від мене. Там історія така цікава вийшла. Відправив її одну відпочивати, сам не міг. І вона не повернулася. Сказала, закохалася. З ним свято щодня, а зі мною битовуха й туга.
– Ось і зі мною було нудно. Та й не підходила я йому, некрасива, загалом, – якось сумно підвела Наталка.
Але Максим, так звали керівника, тут же її слова заперечив.
– Навіщо ви так говорите? Ви дуже красива жінка. А ваш чоловік просто сліпий, якщо цього не бачив.
– Колишній чоловік, – поправила його Наталка.
Побачення стали регулярними, Максим тішив Наталю милими подаруночками, запрошував у кафе і навіть познайомився з донькою. Ніці він дуже сподобався.
– Ніко, він молодший за мене на п’ять років. Про що взагалі можна говорити? До того ж я зовсім недавно розлучилася.
– Мамо, не будь такою. По-перше, ти, на щастя, вже встигла розлучитися, а по-друге, ти подивися, як він на тебе дивиться. Це доля, мамо.
Наталка слухала доньку, але сумнівалася, та й кохала вона ще Івана, часто згадувала його і його зраду. Почуття своєї непотрібності було занадто великим.
Іван, випровадивши Танюшу, не засмутився. Тільки думка промайнула, що Наталка так ніколи не чинила. Знову в грудях щось заломило, але чоловік зробив вигляд, що не помітив.
Тим паче що на прикметі була вже третя дівчина, ось вона точно і хазяйновита, і красива, і розумна, і весела. І з такою не соромно показатися серед колег.
Маріанна, так звали нову обраницю Івана, була власницею невеличкої кав’ярні, що знаходилася на першому поверсі. І Іван частенько туди заглядав, розмовляв із прекрасною дівчиною. Кав’ярня їй дісталася від батьків, але при цьому вона все робила сама. І все, чого не вистачало їй, молодій і вродливій, це сім’ї.
Їй так набридли ці молоденькі хлопці, які тільки й думають про себе, а от Іван – зовсім інша справа.
Загалом, жити разом вони стали вже через місяць.
– Іване, підйом! – Маріанна будила чоловіка в суботу о восьмій ранку. – Нам час.
Бадьорий голосок дівчини, звісно, тішив Івана, але не настільки, щоб у суботу прокидатися так рано.
– Ну куди? Навіщо?
– Як куди? Ми їдемо в клініку здавати аналізи, щоб спланувати майбутніх дітей, потім РАЦС, а потім до моїх батьків знайомитися. Ми ж усе обговорювали! – ображено надула губки дівчина.
– Навіщо дітей?
Іван не хотів дітей. Так, дівчина щось говорила, але він не заглиблювався в суть, тому просто підтакував.
Ну які діти можуть бути? Хочеться для себе пожити, адже він пам’ятає, як Ніка росла. Безсонні ночі, витрати, ніякої свободи, весь світ навколо дитини.
Іван тут же сів у ліжку і серйозно додав:
– Маріанно, я не хочу дітей. Тобто хочу, але не зараз, трохи пізніше. Адже все має бути послідовно. Спочатку РАЦС, весілля, потім діти.
– А ми все враз зробимо. Діти, весілля, батьки.
– Ні, ні, ні, ні!
Іван намагався ще якось відмовлятися, але Маріанна не дала йому вибору. Довелося одягатися і їхати в клініку, там сивий лікар простягнув список аналізів і сказав номери кабінетів. Пара вийшла з кабінету лікаря.
– Я не піду все це здавати. Я і так здоровий, – запротестував чоловік, його вигляд був незадоволений.
– А якщо ні? Сам подумай, це здоров’я нашої дитини!
– Та в мене донька здорова росте! І нічого я не здавав. Я, по-твоєму, схожий на піддослідного кролика?
– Ми домовлялися – наполягала дівчина. – До того ж ти вже немолодий. Це необхідність.
– Знаєш що? Шукай собі молодого! А від мене відчепись.
Іван швидким кроком ішов довгим коридором приватної клініки.
“І навіщо тільки гроші витратив на це все? І жив із нею? Так, молода, красива, але не те”.
Він тільки тепер зрозумів, що в кожній шукав саме Наталю. Він вважав, що всі такі, як його дружина, тільки оболонки різні.
Виявилося, що таких, як Наталка, більше немає.
– Ніко, мама в тебе? – Іван зателефонував доньці, він уже биту годину стояв біля дверей квартири, але ніхто не відчиняв.
– Ні, – нахабно збрехала донька. – А тобі вона навіщо?
– Ніко, послухай, я дурень. Таку помилку зробив. Треба з нею поговорити
– Ти запізнився, тату. Мама вже не одна. Вона живе з чоловіком, – збрехала донька.
– Тобто як? Ми ж зовсім недавно розійшлися, – почав говорити Іван, але Ніка його перебила.
– Ти її кинув, а це різні речі.
Максим довів Наталю до будинку дочки, попрощався і пішов. Жінка з палаючими щасливими очима зайшла в під’їзд і натрапила на колишнього чоловіка.
– Привіт, – розгублено сказав Іван.
Він сидів на сходах, а в руках стискав букет півоній, улюблених квітів жінки.
– Привіт, – здивовано промовила жінка.
– А пам’ятаєш, як я півонії тобі зривав на чужих дачах? Грошей тоді не було. І ти раділа їм, немов дитина. Я тоді дивився на тебе і думав, що красивішої за тебе немає на світі. І взагалі, все заради тебе був готовий зробити, – тихим голосом із гіркотою говорив чоловік.
– А тепер що?
– Що?
– Тепер як думаєш?
– І тепер так само думаю. Наталко, пробач мене, будь ласка. Я сам не знаю, що на мене найшло. Давай повернемося додому? Буде все, як раніше. Ні, навіть краще, я тобі обіцяю! І у відпустку разом поїдемо, куди захочеш. А може, ще дитину? Сина, як ти й хотіла завжди.
Жінки колишнього чоловіка не цікавили Наталю, але цей погляд…
Погляд чоловіка був таким щирим від каяття, що, прийди він на кілька тижнів раніше,Наталка б йому все на світі пробачила. Але не зараз, щось змінилося всередині…
– Іване, ти мене кинув, зрадив. Ні, навіть не так. Ти зрадив нашу сім’ю, наше кохання, наш шлюб. А ми ж вінчалися. Пам’ятаєш?
– Наталонько, звісно, пам’ятаю. Хочеш, знову буде весілля? Яке хочеш! Шикарне, на березі моря…
– Ніякого більше не буде. Ти зрадник, а зрадників не прощають.
Наталя пройшла повз чоловіка, навіть не глянувши йому в очі, біля дверей зупинилася і повернулася.
– Іване…
– Передумала? – з надією промовив чоловік.
– Та ні, ти про доньку не забувай. Нехай вона й виросла, але все-таки…
Чоловік із претензіями отримав, що заслужив, залишився сам.
