Про жадібність сім’ї Єгорових знали і за межами села, в якому вони жили. Подейкували, що Вася одружився з Поліною тільки через те, що за нею посаг гарний був: ковдра, перина, подушки, п’ять комплектів постільної білизни, набір каструль і, найголовніше, два поросяти з корівкою.
Але, як би там не було, а молоді сподобалися одне одному, зустрічалися, а незабаром і весілля зіграли.
Жили вони душа в душу, одне одному не суперечили, а якщо й виникала між ними суперечка, то одразу сама собою вирішувалася. Зʼявився в їх сім’ї синочок – Іван.
— Чого ж у вас одне хлопченя, Поля? – запитували в неї іноді сусідки, – росте, як вітер у полі, і немає в нього іншої рідної людиноньки, окрім вас, щоб голову свою притулити, в разі чого.
— Такою є моя жіноча доля, – відповідала та, підхопившись, – ніколи мені з пелюшками й сорочечками возитися, чоловік у мене, робота, господарство…
— Так адже і в нас теж саме, – дивувалися багатодітна мати Галина і, в положенні другим, Марина.
— Ось у свої городи й дивіться, – відповідала Поліна, – нічого по чужих закутках шастати.
Сім’я жила заможно, добре. Василь на буддворі працював, тягнув звідти все, що погано лежить: дошки, цвяхи, інструмент. І через п’ять років спільного життя їхній маленький, старенький будиночок, подарований на весілля бабусею, перетворився на велику, добротну хату. Дах перекрив, усі вікна та двері замінив, прибудував просторі спальні собі та спадкоємцю.
І сараїв наробив: для корови й телиці, для свиней, курей, качок і кролів.
А Поліна теж не бідувала, вона бухгалтерією на сільгосппідприємстві завідувала. Тому корм для худоби отримувала по блату, дешево, а то й зовсім безплатно. Вміла вона і циферками, і людьми вертіти!
Материнський інстинкт знову ворухнувся в ній тоді, коли Іванко в перший клас пішов.
— Васильку, а давай ще дитинку заведемо, – запропонувала вона чоловікові, – а то Іванко виріс, ми й не помітили. Так і школу закінчить, залишить рідну домівку, і лишимося ми з собою самі-самісінькі.
— А, давай, – спочатку погодився чоловік, але навіщось поліз у верхній ящик у шафі, де під білизною лежали гроші і журнал затрат та доходів.
Довго на все це він дивився, потім дістав аркуш паперу і калькулятор.
— Малувато ще буде, – промовив у роздумах і простягнув свої розрахунки дружині, – Полю, глянь, скільки грошей ми втратимо, поки ти в декреті сидітимеш.
— І то вірно, – погодилася жінка. Адже у той час, і взагалі, не було ніяких дитячих виплат.
Минали роки, Іван виріс, поїхав у місто вчитися, та так там і залишився, одружився, порадував батьків онуками.
Василь і Поліна все життя працювали в поті чола, їх грошовий рахунок ріс, що їх дуже тішило. Синові й онукам вони особливо не допомагали, так, по дрібницях. Собі давно вже нічого не купували, в будинку стояли старі, бувалі меблі. Доношували той одяг, який у них був, на море тільки раз у своєму житті з’їздили. І то, довго плювалися потім від того, що там усе дорого.
Вийшли на пенсію і насолоджувалися тим, що зажили вони, як білі люди. Потягти з роботи стало нічого, та й не треба, у них і так все є. Господарство не тримають, годувати дорого, але чи багато їм двом треба? Бувало, Поля купить курочку і десяток яєць, їм на на тиждень і вистачить.
І тут, як грім серед ясного неба, отримали вони листа. А там: «Вася, Поля, зустрічайте. Завтра приїжджаємо. Ваші родичі Марія і Микола».
— І які ж вони нам родичі, бачили то всього два рази в житті? – засмутилася Поля.
— Далекі родичі… – резюмував Вася, – але які-ніякі, а всі родичі, ти це, Поліночко, лізь у льох за наливочкою.
Гостей зустрічали так, що все село чуло. Вийшли на зупинку ошатні, Поліна навіть, з цієї нагоди, парфуми дістала. Хоч і було їм уже десять років, і не пахли вони, а смерділи, але все таки – духи.
Штани у Васиного костюма були короткі, за довгі роки віни сіли, але чоловік вирішив, що не в місті живе, і так зійде.
Тільки як Марійка й Коля зійшли зі сходинок автобуса, кинулися їм в обійми.
— Скільки ж років ми не бачилися, – кричала Поля.
— І хто це до нас завітав? – вторив їй Василь.
Привели гостей до хати, представили своє подвір’я, потім Поля дістала фотоальбом і почала фотографії гостям показувати. Поки сиділи говорили, у животі в усіх забурчало.
— Ой, що це я, – злякалася господиня дому.
— І справді, – підтримав господар, – досить гостям зуби заговорювати, на стіл накривай.
Поля застелила на круглий стіл святкову мереживну скатертину, місцями поїдену міллю. Виставила тарілки, виделки, ложки, графинчик і чарки.
По центру поставила невелику чавунку з вареною картоплею, посипаною молодим кропом. А поруч хліб і сало на мідній таці.
— Ну що, за зустріч, – підняв чарочку Василь, – як дісталися?
І гості почали розповідати, як довго вони добиралися до родичів. А Поля в цей час виклала картоплю в тарілки собі і Васі, зробила по два бутерброди із салом.
— Ви їжте, їжте, гості дорогі, – примовляла вона, напхавши повний рот, – сальце то в нас свіженьке, м’якеньке, так і тане в роті. А картопля молоденька, з нашого городу. Вась, ти чого вуха розвісив, їж давай. Не встигли гості озирнутися, як господарі самі все й змели.
— Ну що, поїли? Час і відпочити! – резюмувала Поля, змітаючи крихти зі столу.
Увечері, щойно господарі заснули, сповістивши гостей характерним хропінням, Коля пішов на промисел. Щоб не розбудити рідню, виліз через вікно. Нарвав зелені й редиски, огірків із теплиці, підкопав кущик картоплі. Варили її в залізному ковші, який чоловік зняв із цвяха біля колодязя, за допомогою маленького, похідного кип’ятильника. Хліб і сіль витягли зі свого рюкзака.
А рано вранці зібралися і поїхали. У місто поїхали, де в них ще були родичі.
— Даремно ми вчора подарунки їм віддали, – пошкодував Коля.
— -Нічого, нехай подавляться, цукерки навіть на стіл не виклали, – дивувалася Марія.
А Василь і Поліна пили чай із халявним шоколадом і тріумфували. Як добре, що гості надовго не затрималися! А то з ними розорення одне!
А ви знали таких Васю і Полю?
