— Ти Сашко, якщо дружину взяв так бережи її. А якщо не можеш, то відпусти, — дід Андрій замахнувся кулаком на онука, ледве тримаючи удар.
— Та зрозумів я, зрозумів діду! — Андрій ховався від дідових ляпасів, закривши голову руками.
Сашко скільки себе пам’ятав, завжди мешкав у діда з бабусею. Батьки його жили на іншому краю села, але Сашко вважав за свій будинок не той, де жили батьки, а там де дід.
Так вийшло, що він був першим у матері, з його батьком вони майже одразу розійшлися. Матері треба було влаштовувати своє життя, бо сина Сашка вона все частіше залишала у батьків. Вони й стали батьками Сашку, бо його вихованням із дитинства займався дід.
— Ти чому сьогодні бабусі не допоміг з господарством? — будив онука дід, повернувшись із сінокосу.
— Діду, вона мене не розбудила, я спав, — виправдовувався маленький Сашко.
— Бач, ти який — не розбудила! А як їсти захотів, то сам прокинувся? Звикай онучок, життя сільське не терпить ледарів. Вставати треба рано, по господарству справлятися. Завтра перевірю. Як проспиш — без сніданку залишу, — дід Андрій хотів з дитинства навчити онука працьовитості.
Наступного дня Сашко піднявся зарано, щоб допомогти бабусі. Не хотілося без сніданку залишитися, та й діда він все ж таки побоювався. Бо розумів, що хоч дід і добрий до нього, хоч і любить він його, але якщо суперечити – то своє слово дотримає і покарання не оминути.
Дід Андрій не лупцював онука, але міг так сказати, що соромно ставало, що гірше. Так і зростав Сашко з бабусею та дідом. В його мами вже давно була інша родина.
Сашко іноді приходив у гості до матері, але там було все чуже. Новому чоловікові матері було не до нього. І був він там неначе чужий. Поживе пару днів, пограється з молодшим братиком і знову до діда з бабою тікає.
Коли Сашку виповниллрся 14 років, почав гуляти він із сусідськими хлопчиками тікати на річку на весь день. Поки дід був у полі, бабуся одна з хазяйством справлялася. Зрозумів дід Андрій, що не можна так, та підстеріг онука в той момент, коли він вранці тікав.
— Ану стій, невгамовний! — скомандував дід, перегородивши дорогу онукові.
Сашко дуже злякався, побачивши діда, але зупинився і заморгав великими очима.
— Ти куди це зібрався зранку? Ану відповідай? Вдома щось з усім упорався? Чи бабуся сама все переробить, поки ти на річці будеш відпочивати весь день? — дід трохи потягнув онука за вухо.
— Діду, діду, вибач. Я зараз, зараз же додому побіжу і все зроблю. Не лай діду, — Сашці було дуже соромно.
— То ж онучок! Біжи. А на рибалку ми у вихідні сходимо, коли жнива закінчиться. Спочатку потрібно зі справами впоратися, а потім уже й відпочити можна.
Так і виріс Сашко тямущим і працьовитим хлопцем. Дідове виховання зробило з нього справжнього сільського працьовитого чоловіка. Тільки став старшим, зрозумів Сашко, як багато хорошого дав йому дід, як замінив батька, як навчив усьому.
Після навчання Сашко повернувся до рідного села і влаштувався трактористом. Купив невеликий будиночок і почав шукати собі дружину.
Дуже йому подобалася одна дівчина Олена. Вона була з простої багатодітної родини, скромна та працьовита. Зустрічалися вони пів року, а потім і побралися.
За рік Олена народила доньку. Сашко не міг натішитися доньці. Так і жили тепер родиною. Часто ходили у гості до діда Андрій з бабусею. А вже як старі раділи правнучці. Сидять з дідом правнучка, а дід усі іграшки їй нові дарує. Та не з крамниці, а саморобні. То люльку для ляльки дерев’яну, то ще якихось тварин виріже з дерева.
Якось увечері дід Андрій пішов у гості до онука, щоб віднести дерев’яну гойдалку для правнучки, яку нещодавно доробив.
Зайшовши до будинку, побачив, що дружина Сашка, Оленка плаче, ховаючи обличчя від діда.
— Ану Оленка! Розповідай! Чого ревеш? Сашко образив, — дід зрозумів, що щось тут не гаразд.
— Гуляє він із друзями, діду, — Олена вже не приховувала сльози, — а зараз ось подивилася, а грошей немає, які ми на нову лазню відкладали.
— Ти диви, який! Ти диви чого надумав, негіднику, — дід Андрій стиснув кулаки і вийшов надвір.
— Ви вже поговоріть з ним, він вас послухає, діду Андрію. Тільки не так багато. Він послухає, я знаю, він вас дуже поважає, — Олена вибігла за дідом.
— Ти Оленко йди в хату до доньки, а я вже тут на посиджу, почекаю внучка,— дід почав чекати онука.
Сашко повернувся ближче до ночі, видно було, що він не тверезий. Побачивши діда, він дуже зніяковів і навіть злякався.
— Ти чого це тут діду, так пізно — спитав він.
— А того я тут, що прийшов тебе розуму вчити,— дід Андрій взяв Сашка за комір і почав трясти. Хоч і був онук на голову вище за діда, але чинити опір не міг. Бо шанував він діда Андрій, та й соромно було йому.
— Ти де ходиш до ночі? Ти дружину взяв, дитя народив, а тепер по гулянках бігати надумався? — Дід Андрій все не відпускав онука, погрожуючи кулаком.
— Діду, діду, відпусти! Клянуся, востаннє це було. Відпусти діду,— помолився Сашко.
— Ти вже не хлопець і мусиш розуміти. Не тому тебе вчив. Не для того замість батька тобі був. Сім’я — це головне, що є у тебе. І якщо взяв таку відповідальність – то неси її до кінця. Господарство влаштовуй, дружину бережи. Це тобі мій наказ. А коли не послухаєш – не подивлюся що ти здоровіший за мене — дід відпустив Сашка і пішов у бік свого будинку.
З того часу Сашко перестав гуляти з друзями. Дуже йому було соромно перед дідом. Після того, як діда не стало, він завжди пам’ятав його наказ: «Господарство тримай, дружину бережи».
Дуже мудрим був дід Андрій. На таких як він і тримаються села. Дякую тобі діду за все!