— Як ти могла?! – Ігор влетів на кухню з перекошеним від гніву обличчям.
Наталя в цей час смажила сирники. Крик сина застав її зненацька. Вона злякано обернулася, побачила палаючі ненавистю очі, стиснуті кулаки і, завмираючи від внутрішнього страху, запитала:
— Щось сталося, синку? Чому ти на мене кричиш?
— Ти брехала мені все життя! Тепер я знаю правду!
— Не розумію, про що ти, – Наталя намагалася зберігати спокій хоча б зовнішній, – може, поясниш?
— Не прикидайся! Ти все прекрасно розумієш!
— Не говори загадками, – Наталя вимкнула плиту, присіла на табуретку, – розповідай, що сталося.
— Я познайомився зі своїм батьком! – Ігор уважно стежив за реакцією матері.
Наталя навіть бровою не повела.
— Із батьком?
— Так, зі справжнім батьком!
Наталя все зрозуміла: хтось розповів синові історію його появи на світ…
Вона познайомилася з Віктором, коли їй було двадцять. Бурхливий роман із красивими залицяннями, квітами, подарунками, закрутив дівчині голову.
Здавалося, щастю не буде кінця.
Але все склалося до болю банально. Дізнавшись про очікування дитини, Віктор запропонував позбутися проблеми. Грошей дав. Сказав, що не готовий і не збирається ставати батьком.
Наталка розповіла про все батькам, і ті наполягли, щоб вона зберегла дитину:
— Малюк не потрібен Віктору, – умовляла мати, – зате він потрібен нам! Нічого не бійся. Усе в тебе буде добре!
І Наталя послухалася батьків.
Віктору сказала, що претензій до нього не має і турбувати не буде. Ніколи.
Хлопець добряче розлютився і зник, кинувши на прощання:
— Роби, що хочеш. Мені все одно…
Більше Наталка його не бачила. Ніколи.
Коли синові було два роки, вона познайомилася з Кирилом. Вони почали зустрічатися. Згодом дівчина розповіла чоловікові про сина, про те, що він зʼявився без шлюбу.
Кирило відреагував спокійно. Сказав, що дитина щастю не перешкода, і одразу ж зробив пропозицію.
Щойно вони одружилися, Кирило усиновив Ігоря і дуже скоро полюбив його як рідного сина.
Через кілька років у пари зʼявилася донечка.
Ніяких особливих проблем у родині не виникало. Подружжя чудово ладнало, діти росли щасливими.
Кирило ніколи якось по-особливому не виділяв доньку на тлі сина. І поступово всі забули, що у хлопчика десь є ще один батько…
А Віктор у цей час жив вільним життям, займався бізнесом. Згодом дуже досяг успіху, став дуже забезпеченим.
У тридцять п’ять одружився.
Кілька років подружжя жило для себе, потім стало подумувати про спадкоємця.
І ось тут з’ясувалося, що у дружини Віктора є проблеми зі здоров’ям.
Знадобилося кілька років обстежень, лікування, усіляких курортів і навіть святих місць, щоб жінка опинилася в цікавому стані.
Коли все вийшло, Віктор видихнув із полегшенням: нарешті, до сорока років у нього з’явиться син. Ну, або дочка…
Однак радість виявилася передчасною. Дружина Віктора дитину не доносила: послизнулася, впала і… все…
Думка лікарів була однозначною: дітей у жінки більше не буде…
Віктор довго не думав. Розлучився, не залишивши дружині практично нічого… Сказав, що вона й цього не заслужила…
Близько двох років жив один. І одного разу згадав, що в рідному місті в нього колись мала зʼявитися дитина…
Навів довідки. Із захопленням виявив, що в нього не просто дитина (він усе ще уявляв собі якесь абстрактне немовля), адорослий син, який нещодавно закінчив університет і має економічну освіту…
Чим не спадкоємець?
«У мене пішов», – з гордістю подумав Віктор і почав збиратися на батьківщину…
Знайти Ігоря не становило труднощів.
Віктор запросив хлопця в ресторан, зазначив про себе, що той схожий на нього, як дві краплі води, і розповів йому «правду». Свою правду…
У ній, зрозуміло, в усьому була винна Наталя…
Закінчивши свою «правдиву розповідь про батьківські страждання», Віктор запропонував синові переїхати до нього:
— У тебе чудове майбутнє і великі перспективи, Ігоре. Ні: Ігор Вікторович. Я зможу дати тобі все, і навіть більше…
— Кирилович…, – поправив Віктора хлопець, – моє по батькові – Кирилович…
— Твоя мати навіть у цьому мені помстилася, – знайшовся Віктор, – але ми це виправимо. Немає проблем. То ти згоден, синку?
— Не знаю, – відповів Ігор, у голові якого засіла тільки одна думка: «Обманювали! Усе життя обманювали!», – мені потрібно подумати.
— Про що тут думати, сину?! – Віктор випромінював саму впевненість, – тобі випадає шанс, про який інші можуть тільки мріяти!
— Мама…, – тихо промовив Ігор.
— А що мама?! Будь мужиком, зрештою! Нікуди твоя мама не дінеться! Вона навіть рада буде! Як то кажуть: з очей геть, із серця – геть. А ти забезпеченою людиною станеш, будеш їй допомагати. І приймаку її…
— Кому?! – обурився Ігор. Йому стало прикро за матір і батька…
— Ну цьому, з яким вона живе, – знову знайшовся Віктор, зрозумівши, що перегнув палицю…
Цілих дві години Віктор «обробляв» хлопця в тому ж дусі і домігся свого. Ігор не на жарт розсердився. Повірив у те, що батьки його обдурили, зрадили, що діяли тільки у своїх інтересах і тому позбавили його справжнього батька. Який так його любить…
От і прилетів до матері з’ясовувати стосунки…
— Твій справжній батько – Кирило, – твердо сказала синові Наталя, – він усиновив тебе зовсім маленьким, виростив, вивчив. Любить як рідного. А людина, про яку ти говориш, усього лише твій біологічний батько. Відчуваєш різницю? Так, він дав тобі життя, але тут же хотів забрати його. Ти був йому не потрібен. Не потрібен більше двадцяти років! І ти називаєш його справжнім батьком?! Та він тобі абсолютно ніхто!
— Чудово, – з усмішкою сказав Ігор, – ти поводишся точно так, як він передбачив. Тож не старайся. Я вже все знаю. Батько потім хотів повернутися, хотів спілкуватися зі мною, допомагати. Але ти нічого цього не захотіла! Відмовилася! Заборонила йому з’являтися! Чому?! І чому ви нічого не сказали мені?! Я б зрозумів!
— Ми з татом просто не хотіли тебе турбувати, – Наталії дорогого коштувало стримуватися, говорити спокійно, – хотіли, щоб ти ріс спокійно, ні про що таке не думав. Щоб щасливий був. Упевнений у собі. І в нас усе вийшло. Ну скажи, хіба тобі було погано? Ти хоч раз відчув себе нещасним? Обділеним? Ні. То на що ж ти ображаєшся? У чому мене звинувачуєш? У тому, що ми берегли від образ і горя твоє маленьке сердечко?
— А потім? Потім, коли я виріс, чому не сказала?
— А навіщо? Твій біологічний батько не шукав із тобою зустрічей. Я чула, що він давно поїхав кудись і була впевнена, що він забув про нас. Хто ж знав, що він з’явиться? Не інакше йому щось потрібно…
— Він хоче, щоб я переїхав до нього… Назавжди.
Наталка охнула, схопилася за груди…
У цей момент прийшов із роботи Кирило.
Побачивши зблідлу Наталю, кинувся до неї…
Потім була швидка, уколи…
Коли Наталю відвезли в лікарню, Кирило запитав у Ігоря:
— Що у вас сталося? Я жодного разу не бачив маму в такому стані.
Ігор усе розповів…
Кирило мовчав. Тільки жовна на вилицях видавали його напругу.
— І що ти вирішив? – запитав він нарешті.
— Я хочу сам у всьому розібратися, – відповів Ігор, – тому… думаю… мені варто переїхати до батька…
— До батька…
— Так! До батька! – вибухнув Ігор, – ви навіть не дали мені з ним познайомитися!
— Іншими словами – матері ти не повірив…
— Я не знаю, кому вірити! Він каже одне, мати – інше! А що скажеш ти?
— Нічого… Усе, що я міг тобі сказати, я сказав за ті роки, що був поруч. Тепер ти виріс. Роби як вважаєш за потрібне. Тільки запам’ятай: знущатися над матір’ю я тобі не дозволю.
— Я й не збираюся! – вигукнув Ігор і кинувся у свою кімнату збирати речі.
Раптом у нього задзвонив телефон:
— Синку, що ти вирішив? – запитав Віктор.
— Я їду з тобою. Речі збираю…
— Навіщо? Візьми тільки документи. Усе інше купимо, щойно приїдемо.
— Добре, – кинув у відповідь Ігор…
За кілька хвилин він вийшов із кімнати, попрямував до виходу.
— Ти добре подумав? – запитав Кирило…
Ігор нічого не відповів. Пішов, голосно грюкнувши дверима…
Наталя повернулася додому майже через місяць. Побачила порожню кімнату сина, і, хоча вже знала, що Ігор поїхав до Віктора, розплакалася.
— Не треба, люба, – обійняв дружину Кирило, – усе буде добре. Ігор уже дорослий, він у всьому розбереться. Просто йому потрібен час. А ми почекаємо. Усі разом…
Ігор тим часом освоювався в новому житті. Тепер у нього була не одна кімната, а цілий поверх. Не просто робота, а керівна посада: батько призначив його начальником відділу.
На роботу він їздив не в автобусі, а на дорогому автомобілі.
І гардероб у хлопця змінився повністю: батько заборонив йому ходити в джинсах.
Тепер він носив тільки костюми, яких у гардеробній уже налічувалося більше десяти…
Проблем із грошима у хлопця теж не було. Батько подарував йому платіжну картку з досить значною сумою. Подарував і сказав:
— Це тобі на перший час. Надалі – розраховуй тільки на себе. Робота в тебе є, будуть і гроші. Головне, правильно ними розпоряджайся. Витрачай з розумом. І запам’ятай: у борг я не даю. Нікому й ніколи. Навіть тобі. А це – подарунок. Перший і останній.
Ігоря спочатку покоробило від таких слів, але потім він подумав і вирішив, що, в принципі, Віктор має рацію (він поки що називав батька на ім’я). Адже він, справді, не зобов’язаний його повністю утримувати. Вистачить того, що син безкоштовно живе в його будинку.
Йшов час…
Ігор цілком адаптувався на новому місці.
На роботі все складалося якнайкраще. З’явилися нові друзі, нові захоплення.
Життя, як то кажуть, било ключем.
Але серед усього цього свята життя Ігор дедалі частіше й частіше… сумував за своїм колишнім життям…
Адже він був абсолютно щасливий, коли жив удома: з мамою, батьком і молодшою сестричкою. І друзі в нього були справжнісінькі, з дитинства. А не ось ці…
І з новим батьком йому було ох як непросто…
Віктор виявився людиною владною, педантичною. Його не цікавила думка оточуючих. Зокрема й думка Ігоря. Він спілкувався з ним так, ніби хлопцеві було років десять. Навіть не спілкувався: віддавав розпорядження: іди туди, зроби це, купи те, помовчи.
Ігорю іноді здавалося, що Віктор дивиться на нього і не бачить: порожній, холодний, байдужий погляд… Хоча на словах усе виглядало інакше: це мій син, моя гордість, мій спадкоємець.
Спадкоємець… До того, як ним стати, Ігор жив цілком нормально. Сім’я не шикувала, але й не бідувала: завжди мала все необхідне. Та й культу грошей у родині не було. Мрія мати яхту Ігоря ніколи не відвідувала. Йому всього було достатньо.
Тому багатство, що звалилося на голову, тішило тільки перший час. Потім Ігор став ставитися до нього абсолютно спокійно. Як до чужого…
Словом, щасливим себе Ігор не відчував. Навіть подумував про повернення додому. Повернутися хотілося, але рішучості зробити це – не вистачало.
Соромно було…
Розумів, що образив батька з матір’ю…
Випадок випав несподівано…
Одного разу Віктор повернувся додому в піднесеному настрої:
— Ігоре, іди сюди. Діставай випивку. Є привід!
— Який?
— Ти одружуєшся!
— Я?! – Ігор ледь не подавився лимоном.
— Ти! У мого партнера є донька. Трохи молодша за тебе. Я, щоправда, її не бачив, але це не важливо. Головне – у неї є гроші! Татко подбав! Ти просто не уявляєш, скільки там!
— Але…, – спробував заперечити Ігор.
— Ніяких «але»! І не треба мені зараз говорити про кохання і таке інше. Краще скажи спасибі, що я дбаю про твоє майбутнє! Вона – єдина донька! Спадкоємиця! Гаразд, не дякуй… Бачу, як тебе перекосило…
— Якщо вона така багата, – несподівано твердо сказав Ігор, – сам одружуйся з нею.
Віктор розреготався:
— Я б радий, але занадто старий для неї! Дівчинка – якраз для тебе! Ми з її татусем уже домовилися…
— Смішно…, – кинув Ігор.
— Нічого смішного! – раптом розлютився Віктор, – я слово дав! Тож хочеш-не хочеш, а одружитися тобі доведеться!
— Не доведеться. Я нікому слова не давав, і одружуватися не буду. У всякому разі зараз, – Ігор сам здивувався своїй рішучості. У цей момент він чомусь згадав батька. Кирила. Той, якщо ухвалював якесь рішення, дотримувався його неухильно. «А я ж на нього в цьому схожий», – промайнуло в Ігоря в голові.
І він додав, дивлячись Віктору прямо в очі:
— І взагалі. Я їду. Додому. Мене батьки чекають. Досить, нагулявся.
Віктор сторопів:
— Хто на тебе чекає? Батьки? Хочеш знову жити з ними в квартирі з тарганами? Давай! Тільки назад не просися! Не прийму!
Ігор усміхнувся.
Дістав із шафи заховані джинси, улюблений светр, витягнув із портмоне картку, подаровану Віктором, поклав на стіл і, йдучи, сказав:
— Не турбуйтеся так…
Підійшовши до під’їзду рідного будинку, Ігор довго дивився на вікна їхньої квартири, які світяться… Намагався уявити, що зараз роблять мама, батько, сестричка…
Потім рішуче рвонув із місця, бігом піднявся на п’ятий поверх, натиснув на кнопку дзвінка і завмер…
За дверима почулися кроки…
Побачивши сина, Наталя радісно скрикнула… Кирило вийшов подивитися, що сталося…
Підійшов до дружини й сина, обійняв обох…
— Ось тепер добре, – прошепотів він…
Так вони й стояли: мовчки, обійнявшись…
Допоки з кімнати не вискочила сестра і не завищала від захвату:
— Ура! Братик повернувся!
