– Ти не заслуговуєш на такого чоловіка, як я. Тому я йду від тебе, – заявив мені мій Микола. І це після 18-ти років шлюбу.
– Добре, якщо не заслуговую, то йди, тримати не буду, – кажу. – Але хоч поясни, що сталося.
– Та, власне, нічого і не сталося… Просто я тебе перестав любити, – вже не так бадьоро сказав чоловік.
– А кого почав любити? У тебе хтось є? – питаю.
Сама не знаю, навіщо я це спитала, адже я ніколи не підозрювала свого чоловіка у зрадах.
– Є, – здивував і одночасно ошелешив мене Микола. – Я з Ніною давно знаюся, і давно її люблю. А тільки тепер вирішив піти з сім’ї, бо син наш вже в університет поступив, з сімейного гнізда випурхнув, то нам з тобою вже нема чого разом триматися.
Я не знала, сміятися мені чи плакати. Не скажу, що ми з чоловіком добре жили, але ж протрималися якось аж 18 років.
Перші роки ми жили з його батьками, мені було важко, бо крім того, що у чоловіка був непростий характер, та ще й його мама постійно втручалася у всі наші справи.
Потім ми переїхали в свою квартиру, я з полегшенням зітхнула, сподіваючись, що тепер наше сімейне життя налагодиться. Та стало лише гірше.
У Миколи і справді важкий характер. Все життя він робив що хотів і ніколи зі мною не рахувався та не радився, як це буває в інших сім’ях.
Нашого сина я практично сама виховала, бо чоловікові було байдуже, у процес виховання дитини він не втручався.
До того ж, чоловік заглядав у чарку, тому додому часто нетверезий приходив, чим завдавав багато прикрощів і мені, і нашому сину.
Але я терпіла таке відношення до себе, і далі б продовжувала терпіти, якби чоловік першим не заговорив про розлучення.
Слова чоловіка прозвучали як вирок, я по ньому бачила, що як би я його не просила залишитися, він все одно піде, бо давно вже все вирішив.
– Квартиру я тобі залишаю, – сказав Микола. – Але і проблеми сина, це тепер твої проблеми, бо я з Ніною починаю нове життя.
Вірилося мені у те, що каже чоловік, дуже смутно. Я ж за 18 років його добре вивчила, і могла з впевненістю сказати, що він не для сімейного життя.
Гроші дружині він не вважає за потрібне давати, вдома робити нічого не хоче, приходить і йде коли хоче, не звітуючись про свої плани. А про те, щоб ми з ним разом кудись вийшли між люди – і мови не могло бути, з собою він ніколи мене нікуди не брав, і разом в гості ми не ходили.
Спочатку я за це на нього ображалася, а потім вже звикла. Хоча часто, мені, як жінці, було дуже образливо. Наприклад, коли я бачила, як чоловіки з дружинами разом, під ручку, гуляють по вулиці. Чи йдуть гарно одягнені разом у театр.
Чи коли я бачила, як іншим жінкам їхні чоловіки дарують подарунки чи квіти. У мене такого ніколи не було. Та я навіть добре слово в мою сторону від чоловіка рідко чула.
Тримати його не було сенсу, він пішов. Перший час я плакала. Потім хтось з знайомив порадив мені взяти себе в руки.
“Ми на цей світ приходимо одні, і йдемо з нього теж одні. А чоловік – це тимчасове явище, і не треба на ньому зациклюватися. Треба жити для себе, і себе любити в першу чергу”, – ці слова для мене стали визначальними.
Перше, що я зробила, це змінила зовнішність – зачіска, манікюр, спортзал зробили свою справу.
Потім я трохи витратилася на оновлення гардеробу. Погодьтеся, що в гарній сукні і на підборах ми почуваємося значно краще, ніж в джинсах і кросівках.
Я жила сама, тому що син, який став студентом, поїхав вчитися в інше місто. Тиша мені подобалася. Я насолоджувалася чистотою і красою свого дому. Мені не треба було пів дня стояти біля плити і смажити котлети.
Самотність, якої я так боялася, і заради якої я терпіла всі вибрики свого чоловіка, виявилася не такою вже і страшною. Я змогла знайти в цьому позитив.
Мій син не хоче спілкуватися з батьком, і це його право. Він запам’ятав тата вічно нетверезого і не може пробачити йому цього.
Зараз я зустрічаюся з одним дуже хорошим чоловіком. Він хоче, щоб ми жили разом, та заміж ще раз я не поспішаю.
У мого колишнього чоловіка теж, напрочуд, все добре. Він дуже добре з цією Ніною ладнає, таке враження, що Микола біля неї став іншою людиною – не п’є, зарплату додому приносить, всюди разом ходять, я сама кілька разів їх разом бачила. Мені залишається лише порадіти за нього.
А мені моє теперішнє життя подобається, я щаслива, я маю спокій на душі.
Часто я себе питаю, що було б, якби ми і далі продовжували жити з Миколою? Думаю, що нічого доброго. Ми разом не змогли стати щасливими, на жаль, таке буває.
Я впевнена, що не варто триматися за стосунки, які себе вичерпали. Бо так можна все життя прожити і бути нещасним.
Я людина віруюча, і у всьому покладаюся на Бога, то ж якщо все сталося саме так, то все тільки на краще.
В мене тепер така ієрархія цінностей: на першому місці – Бог, на другому – я, і лише на третьому всі інші люди, яких я люблю.
Впевнена, що саме так і є правильно. А я допустилася помилки, бо на перше місце завжди ставила свого чоловіка, і поплатилася за це.
А ви поділяєте мою думку, чи маєте іншу? Кого треба любити насамперед?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
