— Мамо, я одружуся з Оленою! Вона, може, і не найрозумніша жінка у світі, але найкрасивіша! — Микола чекав на мамину реакцію.
— Одружуйсь, коли так вирішив. — Лідія Іванівна зробила ковток кави та знову повернулася до читання новин.
– І це все?
— А що я маю сказати? — Лідія Іванівна спокійно подивилась на сина. – Ти людина доросла. Маєш право сам вирішувати, як тобі жити.
— І навіть познайомитись зі своєю майбутньою невісткою не хочеш?
– Ти мені про Олену досить розповідав. Так що безглуздий ритуал знайомства абсолютно необов’язковий! — Лідія Іванівна знову заглибилася у читання.
Коли Микола подзвонив Олені, та одразу схопила слухавку. Ніби сиділа і чекала на його дзвінок.
— Ну що, поговорив із мамою?
— Поговорив…
– І що? Що вона сказала?
— “Одружуйтесь”, — сказала.
– І все?
– Все!
— Це добре? Чи не дуже? — Олена хотіла отримати відповіді на всі запитання.
А Микола й сам їх не знав. Ні, він, звісно, звик до своєрідного характеру матері. Але її реакція на повідомлення про швидке одруження здивувала навіть його. Адже Коля її єдиний син, якого вона по-своєму любила… І раптом така байдужість!
— Я не знаю, що сказати. Мабуть, це нормально… Для моєї мами. І навіть певною мірою добре. Знайомство скасовується. Не треба буде сидіти з натягнутими посмішками і вести розмови ні про що! — нарешті відповів Микола.
— Тобто як скасовується? – обурилася Олена.
— Я вже й сукню купила, щоб твоїй мамі сподобатися. І навіть промову вітальну вивчила, щоб вразити її наповал! Даремно намагалася, чи що?
— Виходить, що дарма. Та не бери в голову Мама в мене така… Своєрідна, — зітхнув Микола.
— Слухай, а твоя своєрідна мама нас пожити пустить? – Олена перейшла до важливого.
— Я тут подумав… — Микола зам’явся. — На мою думку, нам краще жити в кімнаті, яку мені дід залишив.
– Приїхали! — Голос Олени став злим. — Одна річ зустрічатись у цій комуналці, а інша — жити! Гаразд, доведеться до моєї мамочки на уклін йти, щоб допомогла взяти іпотеку! Вона в мене той ще подарунок, мозок тобі може виклювати! Але напевно допоможе.
Олена відключилася, залишивши засмученого Миколу слухати неприємні гудочки у слухавці.
Лідія Іванівна проти майбутньої невістки нічого не мала. Так, судячи з розповідей Миколи , Олена — така собі розпещена мамина донька. Але ж син дорослий, треба прийняти його вибір.
Лідія Іванівна його виростила цілком самостійним. До своїх двадцяти трьох Микола знайшов роботу до душі, тепер ще й наречену. Коротше, свою місію матері Лідія Іванівна вважала виконаною якщо не на п’ять балів, то на тверді чотири з плюсом.
Тепер настав її час. Вона не хотіла ставати ні злісною свекрухою, ні доброю, що дихає тільки онуками, бабусею. Син, щоправда, зробив слабку спробу зруйнувати її мрії, коли спитав:
— Мамо, а ти не будеш проти, якщо ми з Оленою поживемо разом із тобою?
– Буду! – відрізала Лідія Іванівна.
— Ну, чому? Ти ж Олену навіть не знаєш!
— Нехай так і лишається. Тобі Олена подобається, ти з нею одружуєшся — ну і прекрасно! А я до вас не лізу і живу своїм життям. Ти маєш дідову кімнату в комуналці. Гадаю, ви там зустрічалися. У нас із твоїм батьком і цього не було свого часу, — Лідія Іванівна зітхнула.
Батько пішов з життя давно. Микола його погано пам’ятав. А от мати, здається, не могла забути. Може, тому нових знайомств не заводила, компаній уникала і дуже цінувала свою спокійну самотність.
Микола, на щастя, сперечатися не став. Напевно, зрозумів, що це марно. А Лідія Іванівна просто не хотіла, щоб молода родина сіла їй на шию.
Олену Лідія Іванівна вперше побачила лише у день весілля.
— Ну, як вона тобі? – поцікавився Микола. – Красуня ж?
— Синку, хіба це головне? Зовні – мила. А взагалі важливо, щоб твоя Олена тобі подобалася! — усміхнулася Лідія Іванівна.
Вона, подарувала нареченій букет, побажала щастя. І втекла, коли мама Олени, Ірина Федорівна, спробувала втягнути її в розмову. Ну не хотілося Лідії Іванівні базікати з цією дамочкою. Аж надто вона була настирливою і гучною.
Олена це помітила і за святковим столом, нарікала Миколі:
– Пощастило мені зі свекрухою, нічого не скажеш! Навіть на весіллі поводитися, як нормальна людина, не змогла! Вона взагалі тобі рідна мати?
Коля, звісно, образився, але свято вирішив не псувати.
– Олено, припини! Мама просто не любить галасливих компаній. Вона ж прийшла, привітала.
Тим часом до них підсіла Ірина Федорівна.
— Ну що, молодь, щастя вам, кохання! До речі, про щастя! Я ось тут хотіла з Лідією Іванівною обговорити внесок з вашої іпотеки, а вона побігла! Вона взагалі збирається брати участь у цьому? Чи вирішила, що запхала сина в комуналку і вистачить?
Микола дивився на тещу спідлоба. Як йому хотілося відповісти їй щось їдке. Але не можна! Олена просила його не сваритися із її мамою. Адже саме Ірина Федорівна була тим самим рятівним колом, яке витягне їхню молоду сім’ю з комуналки. Тому Микола мовчав…
Після весілля Ірина Федорівна розгорнула бурхливу розмову.
— Загалом, перший внесок з іпотеки я за вас внесу! Але потім, ти, Колю, продаєш свою кімнатку і повертаєш мені гроші!
Микола погодився. Дідова кімната йому непотрібна, якщо в нього буде половина в квартири.
Але виявилось, що це не всі умови Ірини Федорівни.
— Пропоную взяти як мінімум двокімнатну! І частина в цій двійці буде моя! Я ж маю бути зацікавлена в покупці!
— Та з якого переляку! – обурився Микола. — Ми вам віддамо гроші за мою кімнату. Ви нічого не втрачаєте!
Все так і зробили.
Через рік у родини з’явився синок Володимир.Здавалося все у них було добре.Але Олена почала бути якоюсь роздратованою,втомлювалася від дитини. Ірина Федорівна багато часу проводила у них .Та постійно нагадувала, що в нього ще одна бабуся є.
Одного разу Микола не міг посидіти з сином і звернувся по допомогу, до матері.
– Привіт ,мамо, Олена з подружками зустрінеться… Змінити декорації, коротше. Побудь із онуком! Бо мені треба попрацювати.
Лідія Іванівна подивилася на сина і відповіла:
– Ні.
— Та чому ж ні?! Грудьми годувати Вовку я ж не прошу! Він на штучному. – здійнявся Микола. – Ти ж бабусю, зрештою!
— Тому що я не готова так довго сидіти з немовлям, — спокійно відповіла Лідія Іванівна.
— Я не хочу міняти підгузки, тягати на руках, годувати за розкладом. Я це вже робила з тобою і більше не бажаю до цього повертатися. Можу посидіти годину, не більше. До того ж, Вовочці лише п’ять місяців, а Олена вже втомилася! Вона що думала, материнство це суцільне свято?
— Коротше, ти відмовляєшся від онука?
— Не кажи нісенітниці! Просто всьому свій час, і кожен має свою роль. Я готова сидіти з Вовкою іноді, коли він стане старшим. Як ти правильно помітив, я бабуся. І замінювати батьків не збираюсь.
Микола тоді розлютився і поділився цією розмовою з Оленою. Дуже дарма він це зробив.
– Ох як? – Заявила Олена. — Тоді я визволяю твою матір від звання бабусі. Може й надалі жити на своє задоволення. Немає в неї більше онука!
Микола повідомив про це матір. Лідія Іванівна, здавалося, анітрохи не засмутилася.
— Ну, ні, так ні. Ви дорослі люди. Самі будуєте своє життя. Якщо мені в ньому немає місця, переживу.
Микола тоді дуже образився.
— Ну ось чому ти така, мамо? З Оленою дружити не хочеш, її маму на гарматний постріл не підпустила. І навіть онук тобі не потрібний!
— Колю, ти робиш неправильні висновки. Просто я вважаю, що дорослі люди мають самі займатися дитиною. А бабусі, тітоньки та інші родичі можуть допомагати вам, але вони не зобов’язані звалювати на себе ваші проблеми. Адже зараз у вас не родина, а якесь дивне протистояння: Ірина Федорівна з Оленою з одного боку барикад, ти з іншого, а посередині Вовка. А мабуть, у моєму розумінні, все інакше. Двоє батьків та їхня дитина! А решта осторонь.
Коля і сам розумів, що в чомусь мати має рацію. Але тоді він ще надто любив Олену.
Втім, через п’ять років від цього кохання не залишилося нічого. Вовка підріс, Олена вийшла на роботу, а теща майже переселилася до них.
– Ти неправильно виховуєш сина! — свербіла вона, коли Микола переступав поріг будинку. – Ти мало заробляєш! Та й взагалі з грошима не товаришуєш! Кімнату он свою дешево продав! І в господарстві ти безрукий! Непорозуміння, а не чоловік!
Скільки Микола не намагався поговорити з дружиною про те, що так жити не можна і що Ірині Федорівні варто було б частіше бувати у себе вдома, а не в них, все було безглуздо. Олені було зручно, що мама під боком: вона займалася Вовкою, готувала, мила посуд… І виховувала чоловіка.
І зрештою… вони розлучилися.
Ділити квартиру у Колі не було ні сили, ні бажання. «Нехай все Вовці залишиться!» – Вирішив він і переїхав до матері.
Лідія Іванівна такому рішенню не дуже зраділа, але клювати сина не стала. Вони зажили спокійно, без претензій та скандалів. Миколі це подобалося. Одружуватися він більше не планував.
Але коли Миколі стукнуло тридцять п’ять, він познайомився з Ольгою. Вона була старша за нього на два роки. Самостійна, цікава, розумна. І нехай у Ольги не було таких же довгих ніг, як у Олени, зате мала щось важливіше: доброта, інтелект, душа.
Микола полюбив. Ні, не так, як свого часу Олену. Без юнацької захопленості та горезвісних метеликів. Тут було інше. Поруч із Ольгою Микола почував себе спокійно та затишно. Ольга була саме його жінкою.
— Олю, я хочу, щоб ми одружилися, — запропонував Микола якось. — Жодних дурних весіль, пафосних машин, прикрашених безглуздими стрічками та іншої мішури.
— Добре! – схвалила Ольга. – Я згодна.
Пам’ятаючи про своє перше одруження, Микола навіть не намагався заздалегідь знайомити матір із Ольгою. Просто запросив її на одруження:
— Мамо, я одружуюся. Ольга розумна, самодостатня жінка. А крім того, вона моя людина! Я це відчуваю. Пам’ятаю, що ти проти ритуалу знайомства, тож приходь одразу до РАЦСу. Ми наступної суботи розписуємося, а потім я переїжджаю до Ольги. Будеш знову жити сама, як ти любиш.
— А ти подорослішав, Микола, порівняно з першим шлюбом, — Лідія Іванівна задумливо глянула на сина. — Я ж, коли ви з Оленою вирішили одружитися, не дуже це схвалювала. Зробила висновок з твоїх розповідей, що не готова твоя Олена вибратися з-під спідниці мами. І, на жаль, мала рацію… Але якби я сказала тобі, тоді, що я проти, адже це допомогло б! Ми б сварилися, і ти все одно пішов би набивати свої шишки. Зараз, схоже, зовсім інша річ.
Микола подумав і зрозумів. Все правильно.
З Ольгою Лідія Іванівна невдовзі після весілля потоваришувала. Це сталося поступово. У них виявилася маса спільних інтересів. Крім того, дружити легко, коли ніхто нікому нічого не винен.
Микола спілкується із сином у вихідні. Олена згодом “змилостивилася” і навіть дозволила приводити Вовку до бабусі Ліди. Оля теж познайомилася із сином Миколи. Щоправда, спільної мови вони не знайшли. Вовка вважав, що Ольга забирає в нього батька. Мабуть, цього він набрався від матері та бабусі Іри. Ірина Федорівна всерйоз переймалася долею Олени, вирішивши що після Миколи, дочка сама не здатна знайти гідного чоловіка.
Але Олена поки що заміж так і не вийшла. Складно це, коли поряд така мама.
