Поховавши чоловіка і відправивши поминки в дев’ять і сорок днів, Надія Юріївна вирішила упорядкувати всі фінансові документи й, підбити підсумки.
Вона не надто сумувала після того, як Олександра Вікторовича, який довго хворів, і жодної надії на його одужання вже не було, не стало.
За життя він багато працював і залишив своїй дружині солідну спадщину. Причому, ще за життя, він усе оформив на неї, тож більше ніхто не мав права претендувати на чотири квартири у різних районах міста.
В найкращій із цих квартир, в центрі міста, Надія Юріївна тепер і жила, а решту – вона здавала. Це приносило їй стабільний дохід і дозволяло вести безбідне життя, особливо тепер, коли її чоловіка уже не було, і не доводилося витрачатися на дорогі ліки.
Чесно кажучи, вона навіть зазнала полегшення після поховання. Останні два роки були дуже важкими.
Чоловік постійно вередував, його все дратувало, йому доводилося приділяти багато часу, запрошувати лікарів, медсестер, масажистів, готувати спеціальні дієтичні страви, втішати та заспокоювати.
До цього Надія Юріївна була не готова, все життя вона жила для себе, навіть дітей у них із чоловіком не було. Спочатку, це її якось напружувало, але потім, вона вирішила, що так краще.
– Багато хто вважає, що материнство – це щастя, – говорила вона своїй найкращій подрузі Ірині, – але я так не думаю. З дітьми ніколи не знаєш, де знайдеш, де загубиш.
– Скільки випадків, коли діти виростали злочинцями, хуліганами, асоціальними особистостями. Вони псували життя батьків, замість того, щоб допомагати.
– А поки їх виростиш, скільки нервів і сил витратиш. Ні, я до цього, взагалі, не готова!
– Так, ти, Надя, щаслива жінка, – говорила їй подруга, – живеш на втіху. І чоловік тобі дістався золотий, балує тебе, заробляє чудово, у всьому слухається.
– Так, я вміло вибирала чоловіка. Не кидалася стрімголов у шлюб, як багато моїх подруг і знайомих, не думала, що з коханим рай і в курені, а розраховувала.
– І правильно обрала! Тепер я впевнена у своєму майбутньому. Мій Сашко далеко піде і мене забезпечить. Ми вже з ним точно не рахуватимемо копійки на пенсії.
Ірочка тільки ствердно хитала головою і заздрісно зітхала. У неї чоловік любив випивати, і їй самій доводилося забезпечувати двох синів, які росли, як на дріжджах.
Коли Олександр Вікторович захворів, Надія Юріївна звільнилася з бібліотеки, де вона працювала в читальній залі, адже за чоловіком потрібен був постійний догляд.
А ті копійки, які вона там заробляла, на їхній бюджет не впливали. За час хвороби, грошей на рахунку помітно зменшилося, і тепер ця практична жінка вирішила провести ревізію своїх заощаджень.
– З цих трьох квартир я отримую досить не погано, цього, звичайно, мені вистачить, але не можна сказати, що це той рівень, до якого я звикла!
– На депозиті гроші лежать на крайній випадок. На картах залишилося так, дрібниця якась. А добре, що мій Сашко усі квартири переоформив на мене, тепер ніхто не може на них претендувати.
– Хоча дітей у нас і немає, але ще живі батьки. А вони цілком могли б забрати в мене якусь частину спадщини.
І тут Надія Юріївна згадала, що п’ять років тому її Сашко перевіз своїх батьків із районного центру до міста, та купив їм квартиру, в якій вони зараз і мешкають.
– Слухай, – звернулася жінка сама до себе, – а ця ж квартирка теж входить у спадкову масу. Цікаво, як Сашко її оформив? Він мені щось казав, але я зовсім забула.
Якщо ця квартира оформлена на Сашка, то я цілком можу претендувати на її частину. Причому, там же і моя подружня частка і частина, як у спадкоємця.
Вона швидко в голові зробила необхідні розрахунки, що їй належить дві третини цієї квартири, а їм тільки одна третина. У грошах це не погана сума, адже Сашко там робив чудовий ремонт.
І не відкладаючи справи у довгу скриньку, Надія Юріївна вирішила подзвонити своїм свекрам:
-Добрий день, Тамара Іванівно! Це я, Надія. Я хочу поговорити з вами про спадок.
– Про який спадок, дитинко? – слабким голосом запитала свекруха.
– Той, що залишився після Сашка.
– Та нам з Петром вже нічого не потрібно, Надю. Який спадок? Ти ще молода жінка, а ми вже однією ногою на цвинтарі. Це нам би з батьком вже туди, а не бідному Сашкові.
– Чому доля так розпорядилася, що нам довелося ховати свого єдиного сина? – у голосі свекрухи явно почулися сльози.
– Тамара Іванівно, зачекайте не плачте, я хочу поговорити про серйозні речі. Про вашу квартиру.
– А що з нею не так?
– Я хочу знати, як Сашко її оформив?
– Я, дитинко, не знаю, я в ці справи ніколи не лізла. Сашенька нас привіз із батьком у цю квартиру і сказав: «Живіть тут, тут вам буде краще, ніж у районі, там піч димить, і каналізації немає, а ви вже старі».
– Ось і все, що я знаю. Він сам продав наш будиночок, і гроші переказав, нам на карту. А ми їх майже всі витратили, зараз ліки такі дорогі, ось ми й витратилися. А що із квартирою не так?
– А Петро Денисович дома? Можливо, він знає, як Сашко оформив вашу квартиру?
– Я зараз у нього спитаю, – жінка відійшла, а до слухавки підійшов свекор.
– Привіт, Надю, – що ти хотіла? Про яку спадщину йдеться?
– Та про вашу квартиру, яку Сашко вам купив. Він оформив дарчу на вас, чи цю квартиру записано на нього?
– Якщо чесно, то я не в курсі.
– Якщо ця квартира записана на Сашка, то вона є нашою спільною спадщиною.
– І що?
– Так, нічого. Ми маємо поділити спадок. Ви знаєте, що я – дружина і маю право на подружню частку.
– Надя, побійся Бога! Ти ж і так маєш чотири квартири. Навіщо тобі ще одна наша? А ми з матір’ю куди? На вулицю?
– Чому на вулицю? Але ми маємо розібратися у цій справі. Квартира – це майно, причому дороге майно. У вас ще залишилася стара машина та старий гараж, це теж входить у спадкову масу.
– Ви знаєте, що Сашко не любив сам керувати автомобілем, він користувався таксі, тому машину нову не брав. Це майно коштує не так багато, але його ми теж розділимо, спробуємо продати.
– Але вашу квартиру, якщо мені не зраджує пам’ять, Сашко брав за величезні кошти, потім ще робив у ній ремонт, а зараз квартири зросли в ціні.
– Мені в ній належить дві третини, а вам лише одна третина. Тому, зараз головне зрозуміти, як Сашко розпорядився цим майном.
– Надя, Надя, – намагався щось сказати свекор, – але що ж з нами буде? Куди нам іти?
– Я не знаю, я вас не жену, але я хочу все зробити за законом.
Надія Юріївна поклала слухавку.
– Отже, свекри не знають, як Сашко розпорядився цим майном. Ну, правильно, вони люди старі, наївні, з документами ніколи не мали справи. Отже, всі документи мають бути десь удома. Потрібно шукати.
У кабінеті чоловіка Надія Юріївна виявила величезні піраміди паперів, на жаль, її чоловік не вирізнявся акуратністю і, дуже не любив поратися з паперами.
Він, правда, оформляв все вчасно, але потім усе складав у палітурки й сам часом не знав, куди саме поклав.
Оцінивши фронт робіт, Надія Юріївна трохи зажурилася?
– Ну чому Сашко мені не сказав, як він оформив квартиру батьків? А може, він тоді мені казав, але я просто не звернула уваги? Спробую згадати.
– Він приїхав увечері з батьками й сказав, що вже купив для них квартиру, а їхню хатинку виставив на продаж.
– Але навряд чи вона коштуватиме дорого: будинок старий, у районному центрі, без жодних зручностей. Що він казав при цьому?
І тут Надія Юріївна чітко згадала фразу чоловіка:
– Я дарую цю квартиру мамі з татом. Я їм усім завдячую. Вони зробили з мене людину. Скільки їм можна жити в таких умовах, вони гідні того, щоб нарешті перебувати в людських умовах. Я можу їм зробити такий подарунок.
– Подарунок! – Ось ключове слово, – подумала жінка, – значить, він таки подарував цю квартиру батькам. І що вони не пам’ятають про це?
– А дарча тоді де? У них? Цілком можливо, наш нотаріус знає … Як це я раніше не подумала про це.
І вона квапливо набрала номер нотаріуса, з яким багато років співпрацювали і який завжди оформлював усі їхні документи.
Після привітань та вислуховування щирих слів співчуття, Надія Юріївна прямо запитала:
– Вікентію Едуардовичу, я хочу запитати про квартиру батьків Сашка? Він оформив на неї дарчу?
– Як благородно з вашого боку, що ви турбуєтеся про своїх родичів навіть тепер, після відходу чоловіка,- поважно сказав нотаріус.
– Я так багато років з вами співпрацював і завжди знав вас, як порядних людей. Так, звичайно, Олександр Вікторович все оформив, як належить, він одразу ж написав дарчу в рівних частках на матір та батька.
– Тож не турбуйтеся, ніхто їх на вулицю не вижене. Втім, у вас більше немає спадкоємців.
– Так, ви ж знаєте, що Сашко не має дітей, тому я – його головний спадкоємець, як дружина, а ще й мама з татом. Дякую, Вікентію Едуардовичу, ви мене заспокоїли, – жінка поклала слухавку.
– Значить, тут мені нічого не обломиться, – подумала вона, – втім, можливо, якось натиснути на старих, хай вони на мене заповіт оформлять.
– А то, як їх не стане, налетять якісь сестри, брати й все – квартирка піде набік. Адже її Сашко на наші спільні гроші купував!
З цими невеселими думками Надія Юріївна вирушила спати, але навіть уві сні думала, як їй змусити свекрів написати заповіт на її користь!
