Від дачі та дачної ділянки Олена Денисівна хотіла відмовитись ще багато років тому.
Одного разу жінка вирішила, що настав час закінчувати з навантаженнями на організм, який з кожним роком не молодшав, а все більше давав про себе знати.
Покупець на дачу знайшовся дуже швидко. Ним виявився старший син Олени Денисівни.
– Ой, як добре, що ви надумали її купити! Я така рада! – Заплескала в долоні жінка. – Я хоча б не перейматимусь, що мій сад, та кущі, не потраплять до кого попадя. Там же завжди такий багатий урожай вишні та малини!
Попри те, що дачу купив її син Олег, вартість за її дачу ми сплатили з лишком. Гроші, отримані з продажу, свекруха пустила на ремонт у квартирі, та відпочинок на морі.
Поки ми з Олегом обробляли землю на дачній ділянці, та робили грядки, Олена Денисівна насолоджувалася комфортним життям!
Витративши значну суму, вона вирішила, що настав час зупинитися і згадала про нашу дачу.
– Як у вас справи? – поцікавилася свекруха у мого чоловіка. – Як справи на дачі? Усе засадили?
– Скільки вважали за потрібне, стільки й засадили – сухо відповів Олег.
– Так негоже, треба все засаджувати, щоб земля не стояла без діла! Коли знов поїдете туди?
– На вихідні, – повідомив син матері.
Почувши це, Олена Денисівна попросила сина не забути взяти і її з собою на дачу.
У суботу ми під’їхали до її будинку. Свекруха вискочила з під’їзду з двома десятилітровими відрами, й бухнулася на заднє сидіння.
– Ви зібралися допомогти нам із поливом? – пожартувала я. – Дощ сьогодні обіцяли!
– Не буде зайвим і полити, – усміхнулася вона. – Рости буде краще!
Так, за жартами та примовками, ми дісталися дачної ділянки, на якій свекруха не була близько семи місяців.
Як тільки машина пригальмувала, вона з відрами вискочила надвір і, побігла до хвіртки. З діловим виглядом вона відчинила її й, хазяйською ходою підійшла до дверей будиночка.
Вона поставила порожні цебра на ґанок і, полізла в кишеню за ключами. Я з подивом спостерігала за тим, як свекруха по-господарськи відчинила двері до будинку.
– Олено Денисівно, ви ніби й не продавали нам дачу, – з глузуванням зауважила я, вирішивши натякнути матері чоловіка, що мені не зовсім сподобався цей жест.
Свекруха не звернула жодної уваги на мої слова, та зайшла в будинок, щоб помити руки.
Через пару хвилин вона вийшла на ґанок і, з відрами, поспішила до садка.
– Нічого не поливайте! – крикнула я їй у слід.
Олена Денисівна пробурчала у відповідь щось невиразне і, зникла з мого поля зору. Її не було близько десяти хвилин. З городу вона повернулася без відер, зла і дуже схвильована.
– Де вишня? – грізно запитала Олена Денисівна.
– На місці росте! Ми нічого не вирубували, – спокійним голосом відповіла я.
– Я не про дерева питаю, а про ягоду! – свекруха сердито тупнула ногою.
– Я її зібрала!
– Навіщо? – здивовано запитала свекруха. – Не пам’ятаю, щоб я просила це робити! Давно? Де ягоди? – додала вона, заметушившись.
– Частину з’їли, частина пішла на варення і компот, – трохи зніяковіла я, відчуваючи незручність за свій звіт перед свекрухою.
– Цікава ти якась! Хто тобі дозволяв її чіпати? – Олена Денисівна узялася в боки й, грізно зиркнула на мене.
– Ніхто! Хіба я мала у вас питати дозволу? – я була приголомшена словами свекрухи.
– Повинна! Це чуже! Розумієш ти, чи ні? Я купувала ці саджанці, я їх садила, я їх доглядала, а ти вирішила на готове сісти?!
– Олена Денисівна почала голосно мене вичитувати. – У мене на цю ягоду були плани!
Кілька хвилин я стояла в ступорі й мовчки слухала марення, що лилися з вуст свекрухи.
– Зачекайте, Олено Денисівно! Ми купили у вас цю дачу! Ви, мабуть, забули? – обурилася я.
– І що? – свекруха награно закотила очі. – Дерева все одно мої, значить, і ягода з них теж! Я сусідці щороку продавала вишню!
– Цього разу також пообіцяла! Як я буду їй у вічі дивитися і, що скажу? Те, що моя невістка без проса вкрала її?
– Я нічого не крала! Це наша з Олегом дача! Ми купили її у вас! Купили, почуйте мене! А якби цю дачу купили чужі люди, ви б теж прийшли до них із претензіями, стосовно ягід? – сильно розізлившись, поцікавилася я.
– Ні, не прийшла б! – єхидно огризнулася вона.
– Ми так само купили її у вас, тому ви не маєте жодного права тут командувати, та вказувати, як і що нам робити з ягодою!
– Вона наша! – Жорстко промовила я. – Ви тут більше не господиня! Вам час би прийняти цей факт!
Свекруха здивовано подивилася на мене, і на її обличчі з’явилася уїдлива посмішка.
– Люба, ти дуже помиляєшся! У будь-якому разі це моя дача, бо купив її мій старший син! Твій чоловік Олег – мій син! – єхидно нагадала свекруха.
– Я це чудово знаю, – схрестила я руки на грудях. – Але ж і ви повинні розуміти, що ми віддали вам гроші за дачу! Значить, купили її, отже, маємо на неї всі права…
– Я ж не проти, але ти могла хоча б спитати! – осудливо промовила свекруха, продовжуючи стояти на своєму.
Свекруха й справді була впевнена, що дача, як і раніше, належала їй, просто зараз вона на ній не працювала!
Проте, врожай вона вважала своїм! Її, чомусь, щиро обурила моя поведінка, і те, що я почала її вичитувати.
– Тоді поверніть нам назад гроші за дачу! – випалила я. – Я не хочу, щоб вона мала кілька господарів! Давайте вже ставити крапку на цій надзвичайній ситуації!
На наші крики вискочив Олег, котрий у цей час розтоплював лазню. Він з подивом зупинився і почав слухати нашу суперечку.
– У чому річ? – втративши терпіння, спитав він. – Що ви не поділили?
Олена Денисівна у фарбах почала розповідати про те, як некрасиво я поводжуся.
– Мама, Аліса права! Ми купили дачу в тебе, а не просто так вирішили покомандувати, – Олег став на мій бік, що не могло мені не сподобатися.
Олена Денисівна ображено надула губи. Слова сина зачепили її до глибини душі! Вона вважала їх несправедливими. Свекруха скомандувала Олегу негайно відвезти її додому.
– Більше сюди ніколи не приїду! – Пробурчала вона мені на прощання.
Своє слово свекруха дотримала! Більше вона на нашій дачі не з’являлася! Якщо вона думала, що ми за нею будемо плакати, вона дуже помилилася!
Це ж треба бути такою меркантильною, та хитрою? Думала, що номер пройде? Не вгадала! Я слушно міркую?
