Про свою квартиру ми з Антоном мріяли з моменту, як одружилися. І працювали заради неї, як прокляті. Ніхто нам не допомагав.
Я у декреті бралася за будь-які підробітки – і математику з фізикою вирішувала за студентів та школярів, і тексти писала.
З маленькою Анютою ніхто не няньчився, моя рідня була далеко. А батьки Антона одразу окреслили свою позицію: ваша дитина – виховуйте!
Ми справлялися. Знімали половину будинку з пічним опаленням у передмісті, але зовсім поряд із залізничною станцією. Так щоб Антон міг їздити на роботу.
Він взагалі поєднував три посади, коли міг, підробляв вантажником, будь-яку копійку ми відкладали. Усі заробітки тягли до хати, як мурахи.
Поки чоловік був на роботі, я встигала і город скопати та посадити, і дров натягати – рубав їх Антон сам, і грубку натопити, а коли треба, і лазню.
Добре, свердловина була на ділянці. Та й господиня будинку виявилася доброю жінкою. Носила Анюті козяче молоко, пригощала малиною, могла наглядати за нею пів години, поки я бігала до магазину.
Антон майже не спав, добирався електричкою, засинав скрізь, де міг. Я намагалася чоловіка берегти, знімала з нього основні побутові турботи.
Накопичили ми на своє житло за кілька років, та ще й без іпотеки. Взяли ми двокімнатну квартиру в новобудові на околиці Києва, щоб і собі, і доньці. Ще пів року заробляли, під стогін родичів Антона, щоб зробити ремонт.
– Ось ми б собі таку ніколи не взяли, – навчала нас життя сестра Антона, Тамара. До метро тридцять хвилин і райончик так собі, одні новобудови.
– Та тобі й не світить, Томко, – сміявся щасливий Антон, – твій Вася, якщо й заробить на таке, то тільки через пару життів. Він же дармоїд, сидить удома, зрідка підробляє.
– Васю не чіпай, він слабка, хвора людина, спина зірвана. Не можна йому працювати. Ми вже якось переб’ємося і в однокімнатній з батьками. Зате і за Оленкою нагляд, і взагалі, в тісноті, та не в образі.
– Ну так, батьки, напевно, мріяли спати з вами в старості в одній кімнаті на матрацах, – докоряв сестру Антон, – Вася твій міг би тоді інвалідність оформити. Пільги отримати.
– Не визнають лікарі хвороби його, кажуть, вигадує. А він, бідний, мучиться. Ну нічого, ось буде друга дитина, отримаємо гроші на дитину, та батьки щось накопичили. Поміняємо батьківську квартиру на щось більше.
– Та тих грошей, хіба що, на кілька квадратних метрів і вистачить, – посміювався Антон.
Не подобався родичам і зроблений нами ремонт. При переїзді ми з Антоном запросили всіх у гості. Але щире захоплення висловила лише Марина Тихонівна, наша колишня квартирна господиня:
– Ну, палац, – захоплювалася вона, – молодці, таку красу навели!
А от батьки Антона, та сестра з чоловіком скорчили кислу пику.
– Даремно ти, Антоне, тут ламінат поклав, – повчав батько, – не найкращий вибір і, взагалі, що це за матеріал такий.
– Треба було дошку, чи лінолеум утеплений. А на стінах що? Навіщо фарба, можна фотошпалери з пальмами, щоб краса була.
– Так у нас вид з вікна на річку і заходи сонця, навіщо нам фотошпалери, – сміялася я, – ви, Олексію Павловичу, скажете теж.
– Повчи мене ще, більше твоїх ремонтів зробив, – бурчав свекор, – і плитка у ванній непрактична. Треба було темну класти, вона б добре підійшла.
– А двері навіщо ви такі вибрали? Благенькі ж. Ось у нас вхідні – листова сталь, майже десять міліметрів, там жоден грабіжник не зламає. А у вас тьху, фольга, відігнув і готово!
– Де це ти, тато, ремонти робив, я на своєму віку жодного не пригадаю, — засмутив батька Антон. А що до дверей, то нам і не треба інших.
Внизу консьєрж, відеоспостереження на поверхах, тамбур із сусідами. Куди вже безпечніше. А ти міркуєш так, наче все життя домушником був.
– І гардини аж надто страшненькі, – вступила в розмову свекруха, Ніна Ігорівна, – де ти, Ася, знайшла такі? Могла б мене попросити пошити.
Я промовчала, бо вже якось повірила у можливості свекрухи до шиття і, гірко за це поплатилася новими джинсами. Довелося терміново освоювати техніку постановки латок. Але сперечатися було безглуздо.
Старше покоління було просто незадоволене тим, що їхній молодший, невдалий і нелюбий син, купив квартиру без сторонньої допомоги, та ще й не в кредит.
Життя без надриву припало нам з Антоном до душі. Вперше за вісім років ми видихнули, та могли просто витрачати зарплату на одяг, продукти, відкладати на відпустку, та планувати поїздки.
Аня мала свою кімнату зі справжньою партою, та зручним ліжком. Це здавалося величезним щастям!
В останній місяць літа ми навіть з’їздили до моїх батьків, яких ми не бачили дуже давно. Анюта залишилася ще на тиждень погостювати у бабусі з дідусем, набратися сил перед школою. А ми з Антоном повернулися додому.
Але відпочити від турбот нам не вдалося. Зателефонували батьки Антона, та попросили терміново приїхати. Довелося збиратися.
– Ну що тут у вас за пожежа? – уточнив Антон, входячи в знайому напівтемряву батьківської квартири, з вічно заштореними вікнами, – знову нема на що Лєнку в школу збирати?
– Ми самі витратилися, дати в борг не зможемо. І потім, навесні ми їй нову форму купили, коли стара зовсім мала стала.
– Не у твоїй племінниці справа, – перервала його мати, – тут серйозніша проблема. Ви повинні віддати свою квартиру Васі та Тамарі.
– Що? – спантеличився Антон, – ви що, зовсім тут очманіли? З якого переляку я мушу щось комусь віддавати?
– Ви ж знаєте, як ми горбатили заради цього житла! Та ми тільки видихнули, життя побачили!
– Ну, ось і послухай, що ми тобі скажемо.
Все сімейство зібралося на кухні, відразу стало тісно. Нам не запропонували навіть чаю.
– Розумієте, – урочисто розпочала свою промову Тамарка, – я таки в положенні, можна мене вітати.
У нас буде друга дитинка, а з нею і грошики. Все складається так успішно! Але з двома дітьми тут, звісно, буде тісно. Та й мені, в моєму положенні, потрібні будуть кращі умови.
Це твоя Аська могла у приватному будинку з пузом жити, їй нормально було. А я таке не витримаю! Тому, так і бути, згодна переїхати з чоловіком і Оленкою у вашу тісну, але все ж таки двушку.
А ви зі своєю Анькою легко поміститеся у батьківській квартирі. Тут спальних місць вистачить!
– А навіщо це нам? – поцікавився Антон, – твою вигоду я розумію – палець об палець не вдаривши, отримуєш квартиру з відмінним ремонтом, та окремою дитячою. А мені це навіщо?
У мене дочка в школу за пропискою йде, на подвір’ї нашого нового будинку. Незабаром, перше вересня. Ти думаєш, я погоджуся на такі фінти? А заради чого, Томо?
– З почуття обов’язку, та любові до сестри! Ти ж розумієш, що Тамарі хороші умови потрібніші? – суворо запитала його мати.
– А потім допомогу отримуватиме від держави, на двох все ж більше дадуть. І взагалі, ви пожили добре, то ж, іншим дайте пожити!
– Ось як, значить, – обурився Антон, – вони палець об палець не вдарили, сидять, лобуряки – дармоїдці на вашій шиї. А тепер ми з Аською заради них, ще чимось жертвуватимемо?
– Ну, ви даєте, дорогі родичі! А скажіть мені на милість, може, Вася пішов би попрацював? Сім’ї на орендовану квартиру, наприклад.
– Чи знову ви розраховуєте на чужі сили? Куди вам друга дитина? Ви й першу не тягнете.
Тамара сердито чмихнула і поклала руки на плечі Васі, якого перекосило від злості.
– Я хворий і не можу працювати, – заволав фальцетом інвалід, – у мене артрит, хвороба аристократів! Ти що ж хочеш, щоб я на якомусь будівництві загнувся? Щоб мої діти сиротами, а сестра твоя, вдовою залишилася?!
– Васька, годі заливати, – скривився Антон, – тебе ломом не приб’єш!
– А минулого разу, начебто, радикуліт був, – засміялася я. Васю, ти хоча б запам’ятовував, чим щоразу хворієш!
– А ти, Томо, краще подумай, чи потрібна вам ця дитина, поки терміни дозволяють. Я, звичайно, розумію, мрії про допомогу виглядають привабливо.
– Але ви Лєнку в злиднях ростите. А так двоє дітей страждатимуть.
– Ах ти, – махнула на мене Тамарка, – вона ще поради мені давати здумала!
У самої одна дитина, і все, більше не можеш. А ми ось постаралися! І взагалі, діти – квіти життя. І буде зайчик, буде й галявина.
Держава нам допоможе, люди добрі повз нашу потребу не пройдуть!
– Ну, от і попросіть добрих людей на постій. Подивимося, як далеко простягається їхнє милосердя.
Щось батьки Васі не поспішають надати вам свої хороми? Чи їх зайняли розторопніші родичі, й вам уже місця немає?
– Бабцю вони перевезли до себе з села. Запропонували нам її дім зайняти. Але я в село не поїду, що там робити після Києва, – обурився Вася, – я – столичний мешканець!
– То що, не пустите нас до себе?
Ну, нарікайте на себе! Ославимо вас так, що всі знайомі обходитимуть вас стороною! Запам’ятаєте на все життя, як сестру в положенні образили!
Після тієї розмови ми з Антоном заблокували родичів у соціальних мережах. Номери їх вилучили з пам’яті телефонів. Ми принципово не хочемо спілкуватися!
Через далеких знайомих Антон чув, що Олена вчиться в школі онлайн. Василь працювати так і не пішов.
А Тамара на восьмому місяці. Вона розпускає про нас плітки, називаючи нас жадібними, та невдячними.
Але нам тепер байдуже! П’яту точку родичам треба відірвати від дивана, та погорбатіти на власне житло! А не вигадувати собі різні хвороби! Ледащо! Слушно я міркую?
