То був перший сезон що я на заробітках була. Везла додому гарну копійку, скільки “дірок” планувала закрити. У своїх мріях і сину допомогла і собі залишила, ще й на купку відклала. Та от, побувала я на гостині у сина і всі гроші пустила геть не на те діло, яке собі планувала.
Ще, як молоді учительки у нашу школу прийшли, то кожне літо їх і немає. Пішли обидві у відпустку та й поїхали на сезон на заробітки за кордон. Приїжджали зморені, але з гарними грішми. Виходило, що й ремонти робили і техніку купляли, Анастасія, так узагалі авто хороше собі придбала.
Мені за сорок, чи добре під п’ятдесят. Не вважаю я себе старою, бо таки викладаю фізкультуру і з дітьми біжу, стрибаю і всі вправи роблю. Мого віку мені ніхто не дає та й я його не відчуваю.
От я й вирішила, що поїду й собі на сезон. А що? Ніби вже й гарна у мене зарплатня, та останнім часом потреб додалось, адже син одружився та й одразу двійко онуків мені подарував. Живуть у місті, квартира орендована. То всі мої зароблені туди, хіба крихти собі залишала.
Минулого року, як знову дівчата їхати зібрались, то я вже й з ними. Вони мене попереджали, що робота важка і, що то тільки слова – фасування, а вже до вечора ні ніг, ні рук не відчуваєш, та я ж не думала, що буде складно аж на стільки.
Спершу аж хлипала, але вже як упряглась, то треба тягнути. Та й скільки того літа? Всього і є що три місяці від світанку і до смерку. Єдиний вихідний чекала уже наступного дня по його завершенні. Таки вік має значення, хай, як молодо не виглядаю.
Але минуло все і їхала я додому щаслива і з гарною копійкою. А планів собі наскладала? Скільки потреб незакритих, прямо сито дрібне і скрізь гроші треба.
У мріях своїх бачила, що й сину допоможу, і собі гроші залишу, і ще й матиму за що нову камеру морозильну придбати. Та от вирішила заїхати до сина на гостину спершу, онуків побавити.
Стріла мене невістка і, якщо геть чесно, не впізнала Валентинку. Раніше така собі щебетушечка із ясним поглядом і світлим обличчям, а тут осунулась і ніби аж постаріла.
Колись довге волосся кольору воронячого крила, зібране у безформенний сірий пучок. Відросле сиве коріння додавало років, як і темні кола що запали під очима.
У домі порядок, на плиті є їжа, а вона мов той лимон вичавлений, аж поглянути шкода. З дітьми ніякого спокою у одного зуб лізе, не спить, а інший і собі заснути не може бо братик хникає.
А син? Прийшов за північ і ні щоб пояснити, чи вибачитись перед дружиною, так з порогу давай своє нею невдоволення вимовляти. Про те, що я на гостині не знав, то говорив вільно, а я й не спиняла, та й не показувалась:
— А чого мені сюди йти? Ти завжди незадоволена, все тобі не так. Поговорити не можливо, бо ти як не спиш, так з дітьми. Про мене ти й не згадуєш, ні погодувати смачно, ні запитати як справи. От і шукаю я розради подалі звідси.
Мені аж повітря забракло. І це мій син? Саме малий захникав я його давай колихати, а син навіть не зайшов у кімнату до дітей – пройшов повз і голосно грюкнув дверима в кімнаті. Образило його те, що дружина запитала де він із п’ятої до дванадцятої носився.
Вже наступного дня я сіла із невісткою поговорила. Вона хлипає, а я й собі бо ж шкода дитину, таку квітку узяв, а тепер без допомоги і догляду, чахне манюня.
— Донечко, є у мене гроші, багато я хотіла, але ніякі речі не зроблять мене щасливішою ніж мир і спокій у вашій родині. Я з сином поговорю гарненько, то недолік мого виховання, а ти сьогодні вільна на ввесь день. Ось тобі гроші іди до перукаря, роби нігті брови і що там ще ти робила до того, як у цих стінах замкнулась. Запишись на фітнес, а я буду шукати тобі помічницю.
Прийшла Валюшка о п’ятій і я аж у долоні заплескала, бо то вже була геть інша людина. Вже я впізнала у цій дівчині ту, яку мій син під вінець вів, уже й очі її світились, і посмішка на устах заграла.
Зголосилась жінка із нашого села тричі на тиждень їздити до сина мого на допомогу, я зі своєї зарплатні те все оплачую. Валюшка у такі дні вільна спати, чи йти у спортзал, чи до перукаря і на манікюр.
А з сином я побалакала і гарненько. Сидить мов сич у своїй правоті впевнений. Бачте жінка йому винна і повинна, а він тільки тим що на роботу ходить уже й святий. Ага! Дітьми вона повинна займатись, їсти готувати вона повинна, у домі прибирати вона повинна, а він пан Степан. Тепер біжить додому і з малими гуляє, Валю в кіно і в кафе водить я за тим гарно слідкую.
А я знову в Чехії на фасовці і знову заробляю на те, аби мала моя невістка трішки часу вільного, та щоб була у них змога життя побачити крім пелюшок та вічних зобов’язань.
Так, важко, але всі ті труди компенсує мені щасливе обличчя сина і невістки, те як вони за руки тримаються та в очі одне одному зазирають.
А хіба є більша втіха для матері як щастя у родині єдиної дитини?
Головна картинка ілюстративна.
