— А що із домом робитимемо, – запитую я у сестри і вже й дихнути лячно, бо від її відповіді залежить так багато. Я продавати його не хотіла, а утримувати не могла б. Та й половину за нього сестрі виплатити, де кошти узяти? Аня підвела свої заплакані очі і протягнула здивовано: “Продавати?”.
Коли мама їхала на заробітки ми й не підозрювали, як круто те змінить наше життя. Ми саме школу закінчували, а на те аби нас обох навчати грошей у батьків не було:
— За рік, що підзароблю і вивчитесь у мене.
Мамі з роботою одразу пощастило. За пів року їй запропонували місце по догляду за старенькою парою, але було одне вагоме “але” потрібен був напарник, бо дідусь лежав:
— Збувай корову і їдь до мене, – сказала мама батькові.
Тато спершу не хотів, та й бабуся була проти, але мама вміла переконувати. На наш випускний вони не приїхали, але забезпечили нас найкращим вбранням і зачісками. Одразу по завершенні школу тітка поїхала із нами у велике місто, пройшла приймальну комісію, ми стали студентками.
П’ять років, доки ми навчались, батьки працювали на одному і тому ж місці. Коли ми отримали дипломи, поїхали до батьків на відпочинок, та якось так, що вирішили вже там, в Італії і залишитись.
Десять років ми працювали в Італії усі разом. За цей час вибудували гарний дім на нашому подвір’ї. Вкладали туди майже всі кошти, бо ж то мало бути наше родинне гніздо.
— Напевне, вже досить із мене, – першою сказала мама коли приїхала у відпустку із Італії. – Побула дома, ну хоч сядь і плач, не хочу я повертатись і край.
За мамою і тато повернувся, а ми із сестрою ще три роки попрацювали. Можливо, ще б були, та Аня вже тоді почала зустрічатись із Тимофієм а він був проти того аби вона їздила в Італію – хотів уже сім’ю і дружину, яка буде поруч а не десь там.
Я знайшла роботу у місті, Аня вийшла заміж, життя текло спокійно і розмірено. Моїм батькам ще би жити і жити, адже обоє лиш сьомий десяток розміняли, та якось швидко їх обох не стало. Спочатку у засвіти пішов тато, а потім і мама.
На поминках по матері моя свекруха поглянула на дім і зітхнула гірко:
— Шкода такого дому продавати. Місце таке зручне, та й дім – повна чаша. Як гірко, коли от так доводиться усе ділити.
Мені слова Анни Адольфівни глибоко в душу запали, бо я ж у своїх переживаннях якось і не думала про те, що буде із нашим домом. Не уявляла, як то ми його будемо залишати, ділити милі душі дрібнички з якими так багато в житті пов’язано:
— То що ми із домом будемо робити, Аню. Продаватимемо? – запитую у сестри вже на дев’ятий день.
До тієї розмови уже чоловік із десять до нас підходили запитати ціну будинку. Надто хороший був у нас дім, розташування, багато землі коло хати.
Аня підвела на мене заплакані очі:
— Продавати? – сказала так що й я захлипала, – А як то буде, сестро? Ти зможеш чужій людині ключі від нашого життя віддати? Я не зможу. Успадкуємо на двох. Невже не помиримось? Будемо приїздити сюди. Обоє в місті живемо, де діти влітку будуть? Та й не варто у нинішні часи хату в селі продавати, тим паче, таку, як наша.
— Ти мене вибач, Таню, – каже мені свекруха, – Але як то ти бачиш оте спільне володіння домом? То ж не буде толку, як дві господині. А ремонт за чий рахунок? А як що поламається, то хто буде ремонтувати? Своє є своє, а спільне то від нечистого.
А я заплуталась. Аня – моя друга половинка, найкраща подруга, сестра і порадниця. Ми з двійні і навіть зараз живемо поруч, бо одна без одної довго не можемо, повинні побачитись поговорити. Між нами ніколи не виникало непорозумінь, ми одна одній завжди готові допомогти.
Але я розумію, що й у словах свекрухи є сенс. Ми ж не вдвох у тому домі хазяйнувати будемо, у нас тепер є сім’ї.
Скажіть, невже не можливо володіти будинком удвох? Невже свекруха права і ми лиш зіпсуємо стосунки якщо не продамо того дому?
Може була в кого подібна ситуація. Як же вчинити правильно?
Головна картинка ілюстративна.
