Росла я в маленькому селі на відшибі світу. Родина у нас не маленька: четверо дітей, батьки та старенька бабуся – усі ми тулилися у невеликому будиночку. Я чекала, як дива, переїзду на навчання до міста.
І коли нарешті це сталося, просто не могла повірити у своє щастя. Я вступила до технікуму на швачку, жила в гуртожитку. Якось, перебігаючи дорогу, я дивом не потрапила під колеса іномарки.
Хлопець вискочив з-за керма, почав кричати й обмацувати мене на предмет забоїв. Я відчула себе такою винною!
– Вибачте, я більше так не буду! – кинула я і помчала до гуртожитку. Погляд хлопця я відчувала спиною.
Наступного дня біля дверей на мене чекав той самий хлопець: моє серце тьохнуло – невже щось зламалося, грошей у мене не було зовсім, щоб за щось сплачувати. Я дивилася на нього і чекала, що він мені скаже.
– Ух і очі, – засміявся хлопець. – Усю ніч мені снилися. Сідай, не бійся, підвезу.
Так у мене з’явився залицяльник. Я купалася у його турботі, й не могла повірити своєму щастю. За кілька місяців він зробив мені пропозицію.
Я думала, що це початок нової прекрасної казки, але все сталося зовсім по-іншому.
Перші тріщини в моєму шлюбі з’явилися, коли Вадим, так звали мого нареченого, познайомив мене зі своєю мамою та сестрою.
Те, що вони зненавиділи мене з першого погляду, я зрозуміла відразу, але сподівалася, що зможу їм сподобатися. Все було марно. Якось я почула, як мати казала Вадиму:
– Ну що ти в ній знайшов? Ні пикою не вийшла, ні розумом! Плюгава! Ще й голодранка. Та їй тільки гроші твої потрібні!
Вадим відмахувався від усього, і ми розписалися. Моїх батьків Вадим просив не кликати. Його матері та сестри теж не було – вони просто проігнорували запрошення.
Я переїхала жити до Вадима у квартиру. Життя текло своєю чергою. Щоразу, коли до нас приїжджали свекруха чи сестра чоловіка, зі мною поводилися, як зі служницею. Зневага читалася в кожному жесті та погляді.
Вони прямо вказували на те, що я неправильно говорю і поводжуся.
– Тобі потрібна була дружина відповідна за статусом, – злилася свекруха. – А ти… Чоловік спочатку відмахувався від моїх сліз, а потім і сам почав робити зауваження. Все частіше і частіше…
Так пролетів рік нашого спільного життя. А потім я зрозуміла, що в положенні. Я летіла з лікарні, як на крилах: ось зараз я повідомлю коханому новину, і тепер точно все налагодиться… Як же я помилялася!
Так сильно Вадим на мене ще не кричав. Потім він трохи заспокоївся і, дивлячись у мої заплакані очі, сказав:
– Зрозумій, у мене зараз тільки-но почалося кар’єрне зростання, немає зайвих грошей і часу на дитину.
Завтра візьму гроші у матері – підеш, та позбавишся дитини. Тієї миті я майже втратила свідомість. Вдень вибухнув черговий скандал. Свекруха відкрито звинувачувала, що дитина не від Вадима, «чи мало хто до мене шастав, поки Вадим на роботі був».
Я мовчки встала, поки вони продовжували верещати щось зовсім шалене, пішла до кімнати, дістала велику картату валізу, і почала складати свої речи, з якими я прийшла до Вадима. Потім мовчки вийшла із квартири на завжди.
Куди йти, я не знала. Місце в гуртожитку давно було віддано іншій дівчині. Подруга в мене була лише одна. Дякую їй за допомогу, тими днями я без неї не вижила б. Вона знайшла мені підробіток – шити речі на замовлення.
Прилаштувала в маленьку кімнатку до баби Каті, своєї родички. Вона змусила подати на розлучення, та на аліменти.
Свекруха найняла Вадиму дорогого адвоката, який почав доводити, що дитина, на яку я чекала, не від Вадима. Якщо я хочу отримувати аліменти, то маю зробити аналіз ДНК.
Вперше я послала своїх “родичів” у відомому напрямку. Нас розлучили, і ми вижили й без аліментів. Жодних тестів я не дозволила зробити, бо більше нікому й нічого доводити не збиралася.
Якщо дитина не потрібна, то ніякі тести, чи експертизи не допоможуть. У мене з’явився син, до речі копія батька.
Але нічого нікому доводити я вже не збираюся. У мене є де жити, працюю поки що вдома, а потім, впевнена, знайду роботу. Баба Катя любить нас, як рідних, і дуже допомагає.
Так що все в мене буде добре, а ось Вадим зі своєю зміїною родиною нехай живуть, як хочуть, і до мого сина не наближаються!
Щоправда, подруга пиляє мене за те, що після народження я не зробила тест, не втерла носа родичам і не змусила Вадима відповідати за свою дитину. Не знаю, я маю сенс, чи вона? Як ви думаєте?
