Містечко тільки й говорило про це чудове весілля. Заміж видали найвродливішу дівчину містечка, Світлану. До неї сваталося багато хлопців, але щастя привалило лише одному приїжджому лікарю-терапевту Назару.
Пара дійсно вийшла чудова. Вони дуже пасували один одному. Обидва високі, стрункі, красиві, якісь особливі, не схожі на всіх. А у весільному вбранні були просто чарівні.
Матір нареченої, Надію Павлівну, усі вітали щиро, від душі. Знали, скільки сил і кохання вона віддала єдиній дочці, виховуючи її самотужки. І доля віддячила. Наречений був просто чудовий, розумний, вродливий, інтелігентний.
Жити подружжя оселилося у тещі, у «мами», як почав називати Надію Павлівну зять. Теща була на сьомому небі від такої поведінки зятя. Вона не чула душі в дітях. Такого тепла та турботи до себе вона ще не знала.
Все життя сама про когось дбала, часом забуваючи про себе. А тут таке ставлення, таке піклування! Колеги з міської бібліотеки, слухаючи розповіді Надії про молоду родину, розчулювалися і говорили, не приховуючи доброї заздрості:
– Надіє, як ми за тебе раді! Надія була щаслива.
Зима пролетіла непомітно. Наближалася пора відпусток. Усі троє збиралися на захід, до скелястих гір. Увечері у суботу пили чай на кухні без Назара. Молодий чоловік чергував у лікарні. Світлана якось по-особливому була ласкава з мамою.
«Не тягни вже, доню, – подумки звернулася мати до Світлани, інтуїтивно відчуваючи материнським серцем щось недобре. – Говори, що приховаєш».
– Знаєш, мам, – почала Світлана, – ми з Назаром не поїдемо до Карпат. Я давно мріяла побувати у Львові, тож чоловік вирішив здійснити мою мрію…
– Що означає – не поїдемо в Карпати, а як же я? – здивовано спитала Надія і додала. – Тоді і я – до Львова.
– Мамо, ну до якого ти Львова… Там зараз небезпечно, і взагалі, – заперечила Світлана.
– Що “взагалі”? Домовляй, доню, – не терпілося матері дізнатися.
– Назар сказав, що ми повинні побути одні. Поїздка буде, як би, нашою весільною подорожжю, адже ми після весілля навіть до Києва не з’їздили.
– Ясно, – відповіла мати, та спитала, сподіваючись почути протилежне.
– Може, ось так, по-тихому, зовсім від мене поїдете і до відома мене навіть не поставите?
– Взагалі, ми збираємось. Назар кличе до Києва. Там у нього друзі, батьки, та й все інше там набагато краще, зарплатня, наприклад, школи. Ми ж дітей хочемо. Але тебе, мамо, ми згодом теж заберемо до себе, – пообіцяла Світлана. – Ти не хвилюйся, будь ласка, звісно, заберемо. Адже у нас з тобою жодної рідної людини немає.
– Можеш не продовжувати, доню, – мати встала з-за столу, і вийшла з кухні. – Звісно, заберете й мене… Звісно, куди я одна без вас.
– Мам, ну не ображайся! Що тут такого злочинного? – майже викрикнула Світлана навздогін матері. – Не століття ж стирчати у цьому містечку. Та й тобі буде з нами краще.
Світла та теща ще спали, коли з чергування повернувся Назар. Він обережно відчинив дівері у квартиру, тихенько роздягнувся і попрямував до ванної. Теща лежала одягнена у ванні, вода навколо неї була червоною. Назар зрозумів, що рятувати було пізно. Він набрав поліцію та швидку, й покликав Світлану.
Мама залишила по собі записку: «Донечко моя рідненька, єдина на світі, та кохана! Ти дочекалася свого щастя. Я все розумію. Іду, щоб не заважати. Іду назавжди. Я намагалася бути гарною матір’ю. Прощавайте, так треба. Дякую, Назаре, за тепле ставлення до мене. Бережи мою доньку, не кидай. Сподіваюся на тебе. Ваша мама Надія».
Мабуть, скільки буду жити на світі, не пробачу собі! Львів я тепер ненавиджу, й ніколи туди не поїду! Як я могла так вчинити? Хоча, якщо поміркувати, ми маму дійсно не збиралися кидати напризволяще.
А що хотіли відпочити тільки вдвох, то багато хто нас зрозуміє. Ми ж молоде подружжя, нам хочеться усамітнитися! Чому мамі це здалося образливим, не розумію? Як себе пробачити, й почати жити далі, а не існувати з тягарем провини на серці – підкажіть?!!
